Розділ 42

— Ти жалюгідне, мале стерво! Я бачила, як ти заходила в аудиторію, в яку зайшов Кирил, і вже точно впевнена в тому, що ви там робили. Мала паразитко! – Стецька наближається до мене, доки нас не розділяв жалюгідний метр простору – Кирил був завжди мій, навіть коли у нього з'являлася нова пасія, навіть, коли з'явилися ті дві сучки, які хотіли забрати його, граючи у свої дурнуваті ігри, він завжди повертався до мене. Та зараз, ти ніби вірус, оселилася в нього в організмі змінюючи все, забираючи всі корисні елементи, залишаючи самі токсини. Ти вже набридла мені! Одяглась нормально, нафарбувала своє понуре сіре лице, і тепер думаєш, що Кирил назавжди твій?! Коли награється тобою, покине і повернеться до мене!

Всю її промову, я слухала зі страхом в середині. Я відчувала, які піт стікає спиною, як футболка прилипає, напевне утворюючи жалюгідну пляму.

Напередодні, Кирил сказав мені, що потрібно відстоювати свої кордони, що слід боротися, навіть коли не бачиш світла. Світло затуляє тільки твій мозок, який весь час сліпо слухається того, що ми кажемо.
Зараз я кажу собі, що я впораюся з усім, навіть, якщо треба буде битися посеред туалету зі Стецькою.

— Тоді навіщо ти тут, якщо так переконана, що Кирил повернеться до тебе? Невже настільки втратила  віру, що думаєш, що переконаєш мене у своїй правоті, і я сама це все полишу? – я стараюсь усміхатись їй в лице, коли слова потоком лаються з мене, насичені отрутою, презирством, і втіхою від її слабкості.

Дівчина кричить, я навіть не розібрала що, коли правий бік лиця, починає палати. Ніка дала мені ляпаса, й збирається дати ще. Я відхиляюся, задкую. Страх сковує все тіло, але на зміну в ту ж мить злість охоплює не менше. Я й не думала ніколи, що я можу бути настільки злою, і войовниче налаштованою. А ще я б ніколи не подумала, що буду колись лупцюватися у вбиральні з мажоркою, через хлопця, такого ж самого мажора, в якого по вуха закохана.

Цей світ з'їхав з глузду!

Тому, коли Ніка знову замахується на мене, я б'ю її кулаком по обличчю, і одразу ж шиплю відчуваючи біль в долоні.

З носа дівчини бризкає кров, вона торкається його, і дивиться на свої закривавлені пальці, її очі здивовані, та це тільки на мить.

— Ти про це пошкодуєш! Чуєш?! Я знищу тебе! Знищу! – кричить в істериці, знову нападаючи на мене, дряпає нігтями по обличчю. Її від мене відриває Діма, який спочатку застряг у дверях очманілий, але потім великодушно відтягнув від мене збожеволівшу Стецьку.

Потім збіглося пів університету, щоб подивитися, що за навіжена кричить прокльони, якійсь Паразитці, чи то Вірусу. Я тим часом закриваючись руками, влилася в натовп, в якій вже повитягали телефони.

Кирила за сьогодні я більше не бачила й не чула. Він кудись зник. 
Вдома я прийшла втомлена, з неприємним зудінням на шкірі обличчя, і неприємним дискомфортом в руці. 
Одразу ж вирішила, що треба обробити свої подряпини.

По дорозі я зустріла спочатку невідому мені жіночку, яка схвильовано оглядалася по сторонах.

— Вибачте дівчино, я ваша нова кухарка. Звуть мене Марія Петрівна. Я от знайшла кухню, але ніяк не можу розібратися з деяким приладдям. Я ніколи не працювала на кухні, тільки вдома з внуками сиділа, от їм їсти весь час й варила, доки ті вже з батьками не поїхали за кордон. Так мені сумно стало! – при цьому Марія Петрівна сплеснула в долоні й покачала головою, не втішена всіма подіями, які сталися в її житті. – Покинули стару напризволяще, з собою не забрали, а мій чоловік вже як сім років у могилі, то внуки мої були моєю єдиною розрадою й щастям. 
На очах нашої нової балакучої кухарки, виступили сльози.

Я вийшла з трансу всієї розповіді, й прийнялася все розказувати й показувати, наскільки могла, бо деякими речами я сама не вміла користуватися. 
Марія Петрівна одразу ж пішла мене обіймати, хвалити, бажати мені щастя й доброго легіня. 
Як далі вела свою розповідь стара жінка: так їй стало сумно, що вона втекла зі свого глухого села до великого міста, як колись мріяла ще із замолоду, але тоді не пощастило, в шістнадцять її видали заміж. Як давно всіх і видавали, особливо, коли в родині було багато дітей.
Отже, вона приїхала на емоціях жалю, і схаменулася вже біля міського фонтану, що грошей у неї мало, житла немає, навіщо вона сюди взагалі приїхала. Почала плакати, як бачить, біля неї зупинився дорогий автомобіль, звідти визирнув поважний чоловік, і запропонував їй роботу кухаркою у своєму домі. Ось такі справи.

Я слухала всю цю історію, і тихо раділа, що в Марії Петрівни все так гарно склалося. Володимир справді хороший чоловік, який час від часу втрачав свій хороший настрій через мою матір.

Потім почала розпитувати про мене, і про мої подряпини на обличчі, я ж збрехала, що то все кішка, криво усміхаючись.

До нас прибіг Нотті, веселий вайлуватий песик, який вже встиг освоїтися, і дуже сподобався Міші й моєму вітчиму. Окрім матері, вона його не помічала, тільки інколи кидала злі погляди. Я знаю, що у дитинстві в неї був собака, але його збила машина, її дитяче серце було розбите раз і назавжди. Вона вважає, що собаки дурні створіння, бо розумний ніколи б потрапив під колеса машини.

Я обробила рани, і гайнула знову на кухню, де Марія Петрівна мала навчити мене печи дуже смачні пиріжки з вишні, і какао.

Через пів години, до нас приєднався Міша, замастивши всю кухню й себе борошном. Ліпити пиріжки було весело, особливо під розповіді кухарки, яка мала дуже веселого чоловіка, але на жаль, не завжди тверезого. Так чи інакше, вона сумувала за ним, бо за сорок років вже дуже звикла до нього. Навіть за ті роки, покохала його.

Коли пиріжки вже тонули в наших ротах, мені спала на думку, ніби до нас приїхала бабуся. Дивлячись на задоволеного Мішу, який весь час тільки поглядав на мене, але не сказав ні слова, було таке саме відчуття. У мене ніколи не було бабусі, такої милої, й такої хорошої, як ось ця. Тільки в дитинстві до нас приїздила батькова мати, але то взагалі була неприємна особа.