Розділ 41

— Я його розумію, хоч і не стала монстром, який вбиває людей. – киваю на книжку, яка стоїть біля моєї руки на столі.

— Це чудово, що попри ненависть людей, ти залишилася доброю людиною, – каже Роксана виймаючи вже спечене брауні. Аромат свіжої шоколадної випічки вдаряє в ніс.

— Ти б створила таку істоту, якби могла? – питаю в подруги, здираючи маленьку кірочку з коржика, який солодко тане на язиці.

— Ні. – хитає головою, відразливо кривлячи ніс, – якби воно ожило (якби я все ж таки наважилася склеїти людські рештки, й оживити) і вилупило на мене свої жовті очі, я б вмерла там на місті й одразу. А так, як я не хочу вмирати, то й таку істоту я б не створювала. А ти?

— Можливо.

— Дійсно?

— Тоді, напевно, коли я була у відчаї, сама, приміряла одяг, який купила мені мати на розпродажі...

Ми одночасно дивимось один на одного, вибухаємо сміхом.

Брауні вийшло смачне, ніби солодка шоколадна цукерочка, яка якраз підійшла до капучино.

— Що ти будеш робити після того, як закінчиш університет? І як ти прийшла до того, щоб навчатися на юриста?

Я важко зітхаю.

— Уявлення не маю, – чесно відповідаю – хочу подорожувати, відкрити кав'ярню, танцювати.

— Танцювати?

— Моя маленька мрія, похована глибоко в серці. У мене забрала її мама. Але в майбутньому, я б хотіла цим займатися.

— Отже, на юриста тебе спровадила мама?

— Аякже.

— Мене також.

Ми замовкаємо, кожна думаючи про свій утрачений шанс, мрію, час.

Решту дня ми проводимо, просто дуріючи. Мені було важко пристосуватися, адже я не звикла до такого. Ліза рідко кликала мене до себе, а якщо кликала, ми поводилися дуже стримано, випиваючи по келиху вина, ділячись життям. Точніше, Ліза ділилася своїми веселощами з Лондону.

Увечері я йшла сама, затикаю у вуха навушники, щоб спробувати відчувати світ по інакшому. Мені їх подарував Кирил напередодні. Закинув у сумку, з підписом: "Жити з музикою цікавіше".

Я майже ніколи не слухала музику, не мала смаку в цьому, не знала, що подобається мені, а що ні. Тож, я вирішила послухати плейлист, який скинув мені "Твій таємний коханець", щоб зрозуміти, що мені подобається. Це була лайтова музика, популярна, але приємна. 
Я зажмурила очі, відчуваючи, як мелодія, а слідом спів, проникав мені в мозок.

Вечірнє повітря, останні промені сонця проводжали мене до самого дому.

Дім пустував, ніби гробниця. Розкішний, великий, і пустий дім, який став моїм новим прихистком, яки робив моє положення ще більш небезпечним.

Інколи, я запитувала, чому Кирил не послідкував за мною? Він бачив, що я брешу, відвожу погляд, пітнію, змінюю тему, про що він сам мені й говорив. Невже так сліпо мені довіряв?

Твій Таємний Коханець: Як ти?

Така просто турбота. І як же приємно її отримувати.

Мрійниця: Спробувала послухати музику.

Твій Таємний Коханець: І як тобі?

Мрійниця: Мені дуже сподобалося. Чому я раніше такого не робила?.. Чомусь, я взагалі не цікавилася музикою.

Твій Таємний Коханець : Ну й не хай. Музика завжди приходить у свій час, рятує, розважає, мотивує. Напевно, твій час настав. Твоє життя змінилося, і буде продовжувати змінюватися.

Мрійниця: Звідки ти знаєш, що воно змінюється?

Твій Таємний Коханець: Я бачу це з наших розмов. Ти більш весела, ніж сумна. Знаходиш друзів, закохалася. Але тебе все одно щось стримує, ти не відкриваєшся повністю. Тебе щось засмучує, якась проблема, яка висить над тобою, ніби тінь. Думала, що я не помічу? 
Можеш розказати? Я тебе вислухаю.

Мрійниця: Можливо, пізніше.

Твій Таємний Коханець : Я вже довів, що не серійний убивця?

Мрійниця: Можливо, а що?

Твій Таємний Коханець: Я б хотів з тобою зустрітись.

Я вагаюсь. Боюся, щоб вся наша дружба не зруйнувалась. Спілкування з коханцем мені допомогло у різні складні моменти. Він дуже хороший друг, приємний, милий, добрий, хоч і не є супер гарним, чи багатим. Я боюсь, що він розчарується в мені.

Та зараз пора змін.

Мрійниця : Через тиждень. Десь у вівторок? Чи може в середу?

Твій Таємний Коханець : У вівторок. Якщо у тебе мало довіри до мене, то вибери де зустрінемось сама. Окей?

Мрійниця: Окей.

Я наважилась.

***
Ця дівчина здавалася йому напрочуд знайомою. Історія життя, стиль вести діалог, наївна доброта – все задалася таким знайомим.

Йому так кортіло зустрітися з нею, щоб поглянути, хто ця дівчина.

Він оглянув одну фотографію, яку встиг зберегти, до того, як дівчина все видалила.

Такі маленькі слабкі плечі, худенька фігура, волосся професійно було закручене у хвилі, які блищали на сонці, на фоні їхнього міського театру.

Він мусив зустрітися з нею. Він був майже закоханий в неї, якби не інша дівчина, яка вже встигла оселитися в його серці.

Але... Вони такі схожі...

***

В неділю було свято. День народження у Володимира. П'ятдесят років.

Я привітала його, подарувала йому мідну статуетку, яка тримала в руках рамку. Там я поствила фотографію, яку ми зробили напередодні усі разом, коли тільки заїхали в цей дім. Я була в руках Міші, а мама в руках Володимира. Було видно, що я відчуваю себе не затишно, та це єдина фотографія, яка  була у нас спільною.

Не знаю, як цей недорогий подарунок буде цінуватися господарем, та я більше не знала, що можна подарувати чоловіку, в якого гроші кури не клюють. Тобто, все уже є.

Неділю я провила у своїй кімнаті, щоб інші гості мене не бачили, а я їх. 

Я зробила проєкт, вивчаючи закони більш розлого, записуючи свої думки, оформлюючи все зрозуміло і просто. До десятої, все було готово. А потім, були до півночі розмови з Висоцьким, зовсім не важливі, я б сказала цілковиті дурниці, але такі приємні серцю.