Розділ 40

Пісня: Martin Biesecke - walking clouds

Я насолоджуюся сьогоднішнім ранком, стоячи на балконі, спершись на перильця, вдивляючись у далечінь, де краєвид щемким відлунням долинає до душі.

П'ю гарячий чай, який вдаряє в ніздрі своїм ароматом квітів та ягід. 
Вдивляюся на небо, яке стає світлішим кольором синього, а на ньому  хмаринки ніби рожева цукрова вата, яку розтягнули по полотну художника.
Десь далеко були видні гори, які вже почали зустрічати перші сонячні промені. Я вдихаю повітря на повні легені. 
Аж солодко в роті стає, від цього свіжого ранкового повітря, від дня, який має так добре пройти.

Зараз я почну збори до Роксани. Сьогодні субота, ми вирішили зробити собі затишний день, коли будемо багато розмовляти, пекти тістечка, дивитися фільм, і ділитися своїми планами на майбутнє.

Зараз цей час варто цінувати найбільше, коли проблеми не такі страшні, все життя ще попереду: перша закоханість, найкращі друзі, нервування від сесій, а не від злиденного життя. Скоро це буде лише світлим спогадом, який  грітиме серце на старості літ.

Зараз я стараюся не думати про погане, повною мірою налаштовуючись на найкращі роки свого життя.

Я тягнуся до сонця, ніби молодий паросток. Заплющую очі, гріючи шкіру, яка покрилася сиротами від прохолоди.

Відчуваю на собі щось більш пекуче за тепло сонця, також кольору, тільки  це були очі. 
Міша дивився на мене здолу, в спортивній формі, з навушниками у вухах.

Ми зустрічаємось поглядом, я одразу ж відвожу свій, згадуючи про вчорашній вечір.

Зараз очі печуть від вчорашніх сліз, та на душі вже не так тяжко. Інколи випустити свої емоції, сказати в голос про щось важливе, визнати свої почуття – дуже навіть корисно. Я б навіть сказала – потрібно!

Але дивитися в очі своєму названому братові, я не можу не згадувати про весь той розпач, який витав у нашій кімнаті ніби неупокоєний привид. Зараз він заховався в темних кутках, та неодмінно вирине, щоб завершити свої справи й вирушити в кращий світ.

Та зараз я повністю очищую свої думки, повертаюсь в кімнату, коли сонце повністю осяює день й починає неприємно бити в очі.

Зараз майже кінець травня. Тепло, романтично, по літньому. От би цього літа поїхати на море, одягнути  бікіні, розпустити волосся, і поринути в морські глибини, на самісіньке дно. Та це всього лише мрії, бо бікіні я б точно ніколи не вдягла.

Зараз я кручусь біля дзеркала у своїй новенькій білій сукенці, поправляю лямки, намазую губи вишневим блиском, підкручую вії, й мрію, щоб Кирил був тут.

Усміхаюсь своєму відображенню, надсилаючи йому повітряний поцілунок.

Беру свою сумочку, в якій лежить новенький записник блакитного кольору, книжка й телефон.
Сьогодні буде ще й обговорення книжки, яку ми купили та прочитали разом з Роксі.

Їду я на таксі, уявляючи по дорозі будинок Роксани.

Але коли бачу його наяву, згадую, що подружка моя має багато грошей. 
Це великий будинок, який схожий на справжнісінький замок, який з одного боку обплів кущ червоної троянди. Виглядало це все казково.

Двері мені відчинив дворецький, від чого я була ще в більшому захваті.
Згодом до мене вибігла Роксана у своєму вишневому, як мої губи, сарафані.

Ми міцно обійнялися, і я навіть залишила слід від свого блиску на її щоці.

Ми одразу ж побігли включити собі фільм й печи брауні. Солодкий десерт з чорного шоколаду, який у нас мав вийти дуже смачний, адже ми як слід приправимо його свіженькими плітками (це щось новеньке для мене) розмовами про книги, і про кохання.

— І як давно ти в нього закохана? – питаю з цікавістю, коштуючи шматочок чорного бельгійського шоколаду.

— Та не дуже давно насправді. Діма, він такий хлопець, якого ще й потрібно розгадати, щоб повною мірою закохатися в нього. Чомусь я бачу в ньому споріднену душу, ніби знаю його все життя. У мене таке вперше. Та я для нього, ніби краплинка в морі, яку він не помічає – засмучено проказує подруга, важко видихаючи.

Я здивовано оглядаю Роксану, збита з пантелику. Як таку ефектну, гарну дівчину можна не помічати?!

— Ти зараз серйозно?

— Так.

— Тоді він справжній дурень, а не загадковий. Можливо він так ховає свою дурість за загадковістю.

— Не кажи так, Ніколетто. Невзаємне кохання існує в цьому світі, як і взаємне. Не може ж бути так, щоб кожен хто кохає, кохали у відповідь. Це життя.

І я повністю з нею згодна, хоч одразу про це не подумала.
 

— Та давай про хороше. Як твої справи з Висоцьким? – з вогником в очах питає Роксі, знімаючи шоколад з маслом із парової бані.

Я мрійливо закочую очі, одразу відчуваючи як моя шкіра починає палати.

— Бачу що у вас все добре. – Радісно каже, посміхаючись – Ти заслуговуєш бути щасливою.

Моя ж радість одразу зникає, я понуро опускаю голову.

— Це не надовго.

— Чому ж це?

Я журливо на неї дивлюся, і все розповідаю. Довіряю. Надіюсь я не пошкодую. На мить розповіді, у мене
з'являються сльози, та вони різко висихають, коли я відчуваю теплу долоню на своєму плечі.

— От воно що. – Вона має здивований вигляд. – А я все думала, як це син Висоцького крутить з донькою Вересового. А він нічого не знає!

— А звідки знаєш ти?

— Мій батько кріт, це таємниця звичайно, але він удає, що співпрацює з Висоцькими, але насправді працює на Вересових. От такі у нас справи. Тільки ти Кирилу не кажи, інакше я буду мати проблеми. Дуже великі проблеми. Тому тепер ми квити по таємницях. Але я б порадила, щоб ти розказала про це Кирилу, доки це не зробив хтось інший. Знаєш, як це боляче дізнаватись таємницю, яку весь час приховувала від тебе близька людина, від іншої людини? Набагато гірше, ніж коли б зізналася ти сама.

Я киваю. Я розумію. Я дуже хочу розказати. І я це неодмінно зроблю. Але трішки пізніше.

— А тепер летц ґоу печи нашого чорного друга в духовці! – вигукує Роксана, тримаючи в руках сире брауні.

— Зробімо це!