Розділ 39

- Розумієш, — почала я, сідаючи на найближчу лавку. Долоні спітніли, дихання поважчало, я повільно вдихнула через ніс, щоб заспокоїтись, — Міша — це син боса моєї мами. Ми зустрілися, коли я приходила до неї на роботу, він чомусь мною зацікавився, можливо дізнався, що я знайома з тобою, тож напевно, хотів використати мене на зло тобі.

— Вірю. Міша на таке здатний. – хитає головою, ніби розчаровуючись ще більше у своєму колишньому другу, який зробив йому колись боляче.

Я понуро опускаю голову, відчуваючи провину. Кирил підсунувся до мене ближче, легенько закидуючи руку мені на шию, погладжуючи плече пальцями.

— Ти не винна, що Міша використовував тебе проти мене. Він погана людина, і я не дозволю тебе використовувати в його поганих помислах. Добре?

Я відчужено хитаю головою на знак згоди.

— Справді, дорогенька моя квіточко, розслабся!

Справді... розслабишся тут! Я вичавлюю з себе усмішку, тулячись тілом до тіла Висоцького.

Знав би ти, що я насправді приховую від тебе, не говорив би такі солодкі слова.

— Гей, якого дідька ти там робиш?! Я ж казав тобі, що не то не вона! Ідіоте! – гукає хлопець серед парку. Я одразу розпізнаю голос хлопця, який буду ненавидіти до кінця життя. Діма. Той самий, який почав жахіття в моєму університетському житті. 
Зараз все було стабільно. Я одягалась не так злиденно, ніхто мене не чіпав, хоча образи інколи летіли в мій бік, та я зовсім не звертала уваги на це. Завжди, той хто посмів хоч щось мені погане сказати, мав потім погані  наслідки. Ніби сама доля робила бумеранг їм за це.

Я перелякано пригорнулась всім тілом до Кирила, ховаючи лице в шию хлопця.

— Ти чого? – здивовано питає Висоцький, водночас горнучи мене до себе сильніше.

Я не встигаю відповісти, як вже чую ненависний голос біля нас.

— Кирил! А ми тут думаємо, хто у тебе на плечі обвис. Нам спочатку здалося, що то Квіточка наша, але потім подумали, ти б так низько не опустився. – радісно говорить Діма, ніби зі своїм найкращим другом. Я відчуваю, як тіло Висоцького напружується.

— Якщо ти закінчив, можеш йти геть, про моє опускання поговоримо пізніше.

— Ти чого? – розроблено питає хлопець, і як краєчком ока помічаю здивовану фізіономію одногрупника.

— Пішов *заборонено цензурою*! – Від цих слів, Діма димівся.

На наступний день, той прийшов зі зламаним носом, та підбитим оком. Схоже, це не доля таки була, а хтось з чарівною усмішкою, і кулаком напоготові. 
Так здається навіть краще.

— Як же задовбали ці виродки!

— Ти був одним із них.

— Був. Пробач.

Закріплює своє пробачення поцілунком.

На нас падають останні спалахи сонця, а наше волосся підхоплює вітер. Ми міцніше тиснемось один до одного, стаючи ще одним природним явищем.

Вдома в моїй кімнаті чекав сюрприз. 
П'яний Міша лежав на моєму ліжку, тримаючи в руках якісь папірці.

— Що ти тут робиш? – питаю, не відходячи від дверей.

— Чекаю на тебе...

— Що в тебе в руках?

— Твій колишній щоденник, де ти писала про щасливі миті й поцілунки, з цим... Висоцьким!

Мої щоки запалали, я міцніше стиснула свої кулаки.

— Навіщо ти це зробив?

— Мені було гидко. Я не хочу, щоб ти з ним спілкувалася. У вас не буде майбутнього. Стосунки не слід починати з брехні.  Ти ж йому не сказала, з ким твоя мати одружилася? Я правий? Бачу, що так. Отже, кинь це все, і будь зі мною, Ніколетто.

Чомусь мені стає дуже сумно. Все, що я тримала в собі за цей час, почало хлинути з самих глибин мого єства. Я брехуха. А ще я кохаю Кирила. 
Я прирекла наші стосунки з самого початку.  

Сльози скрапували з моїх щік, тіло стало важким, тому я різко опустилася на землю, підперши голову колінами.

Я чую, як важка рука опускається мені на плече, ніби мішок з камінням. Зовсім не так, як рука Кирила. Вона була така легка, тепла, ніжна...
Я плачу сильніше.

— Не чіпай мене! – видихаю з себе між риданням. – Чому я маю бути винна за вчинки інших? Я збрехала, і досі брешу, бо не хочу.... Не хочу втратити його...

— Ти кохаєш його?

— Так. – і від цього зізнання стає легше. Таке просто речення, і ще простіша відповідь.

Ми так й сиділи біля дверей. Міша вже не чіпав мене, просто дивився каламутним поглядом у вікно. Я припинила плакати, дивилася на підлогу, згадуючи наш останній поцілунок з Кирилом.

І тут згадала, що з всіма цими подіями, я геть забула про коханця, але й від нього самого повідомлень не було. 

Ще раз нагадую, про підписку на мій телеграм канал: Мрія стати небом

Там всі мої думки, ідеї, важливі новини, естетика історій, і ближче знайомство зі мною.

А ще ви там можете дати мені копняка, щоб я пішла писати вам новий розділ. Хехе