Розділ 38

— Ти дійсно хочеш її взяти?

— Так.

— І не тому, щоб вразити мене?

— Ні. Тебе ще потрібно вражати? Я думав, ми з цим вже покінчили. Але якщо ти так хочеш, то я ще зможу вразити тебе чимось дуже великим.  – усмішка з'являється на лиці Кирила широка і дуже багатообіцяюча, коли мої очі мимоволі спускаються на його пах. Я червонію. Цей довбень посеред притулку ще й пальцями показує.

— Годі! – перелякано махаю руками, оглядаючи, чи ніхто не бачив – Бери кішку і ходімо звідси.

Через пару хвилин йому виносять руду кицьку, яка має дуже багато на собі довгої й м'якої шерсті.

Я ж беру собі маленьку чорну собачку, яка одразу тулиться в мою долоньку своїм мокрим носиком. 
Дівчина, яка винесла нам наших нових домашніх улюбленців, мило дивитися на нас з Кирилом, дивно посміхаючись.

— Бажаю вам порозумітись зі своїми новими друзями, надіюсь у вас буде з ними й без них багато вражень – і пішла собі, роблячи землю, на якій я стою, гарячою.

О Господи.

— Чула? – питає винуватець цього дійства, підморгуючи – Чекай нових вражень! 
Після цього він видає пару великих купюр на корм для тваринок.

Висоцький ніжно гладив свою кішку, довгими, стрункими пальцями. Я мимоволі задивилась на них.

— Ну ти йдеш?

— Йду – хрипло відповідаю йому, не розуміючи, що зі мною коїться останнім часом. Це він на мене так діє?...

На дворі було тепло, пахло молодою травою, і вихлопним газом з автівок, які як завжди, кудись поспішали. Ми вирішили прогулятися парком, випити по гарячому лате, і просто поговорити. Ще стільки хотілося про нього дізнатися!

Песик міцно тримався за мою руку, інколи я опускала його на землю, але той не відходив від мене ні на крок. Його чорні очі ґудзики зиркали на мене довірливо, від чого на душі ставало тепло. Його зіниці вирізняли тільки білки, він був ніби маленьким клаптиком ночі. Тому я назвала його Нотті.

Розмова між мною і Кирилом йшла жваво, я розповідала за прочитану мною книгу улюбленого автора Бакмана, він мені за свого улюбленого Дюму, книгу "Граф Монте-Крісто". Ми вирішили, що маємо прочитати улюблені книги один одного, й обов'язково обговорити.

— Ти був в акторському гуртку? Я б ніколи й не подумала! Чому покинув, якщо любив? – дійсно, я вражена, наскільки люди бувають різними, не дивлячись на свою обкладинку, яку транслюють перед всіма. Той же самий Міша, який вміє грати на скрипці.

— Довга історія. Але якщо коротко, не ті люди інколи зустрічаються в житті. Я дуже... – його очі зустрілися з моїми, потім хлопець задивився в гору, ніби щось хотів відшукати на блакитному небі, на якому не було жодної хмаринки. — Деякі люди можуть робити дуже великий вплив на людину, коли вона слабка. Я був слабкий. Колись я розкажу тобі більше. Я вдячний деяким людям, які зуміли витягти мене звідти. І, я... хотів би тебе з ними познайомити.

Я не думаю.

— Добре.

— Добре, – повторює, усміхаючись краєчком своїх ніжно рожевих губ.

Добре. Мені дійсно зараз добре.

— Ти вільна в суботу?

— Ні. Мене запросила до себе Роксана. – радісно кажу, згадуючи про свою нову цікаву подружку.

— Нова френдс? Клас! Я радий, що ти знайомишся з новими людьми.

— Я теж рада. І була б ще більш рада, якби ти не ліз з людьми в бійку.

— Ну все, досить. Це був невдалий "розіграш".

Про це ми теж встигли поговорити.  Розбитий ніс, і як тут не помітиш! 
Ще й така комедія стояла за цим синяком, тільки щоб позлити батька! Але я його в дечому розумію, все вийшло з під контролю. Тому я вислухала, і слухняно поцілувала його в ніс, на що почула червоніючи:

— Тепер не болить! Ти моя рятівниця!

— Аякже!

Ми гуляли ще хвилин десять, коли пролунало запитання, від якого все хороше, вмить потонуло в темряві.

— Звідки ти знаєш Мішу Вересова?

Це було неочікувано.
*** 
《 Я вперше поцілувалася... Кирилом Висоцьким... Я...》

"Що це, в біса, таке?"

Міша прочитав ще раз.

Гортає сторінку, іншу. Все зливалося до слів зізнання, в щирі почуття, доводячи до сказу.

《 Здається, я закохалася... Кирил... я щаслива...》

Злість пройшовся тілом, зупиняючись в руках. Зошит став маленькими клаптиками паперу, на якому губилися самотні слова й букви.

Він прийшов до тями, зрозумів, що накоїв безлад у кімнаті Ніколетти. Почав збирати все, роздумуючи, розуміючи, сподіваючись, що він помиляється, де поділася його Ніколетта. З ким може бути його квітка.

Треба діяти. Все спланувати, щоб не впасти в підозру. Щоб після всього, залишитися тим, хто підставить плече для сліз. Можна звичайно було зробити все простіше, та він не може. Міша має діяти за відведеним планом.

Вересов витягає свій телефон, ковтаючи в'язку слину, він нервує. Це щоденник, який купкою м'явся в його долоні, був першим дзвіночком до дій.

Чує протяжні гудки, слідом, жіночий голос.

— Так?

— Ти де?

***

— Міша?

— Так, Міша. Я бачив, ви знайомі. Ти розумна дівчина, і мала здогадатися давно, що нас щось пов'язує. Якщо придивитись пильніше, можна згодитися, що нас пов'язує дещо погане. Я хочу знати, які стосунки ти з ним маєш. Я вже деякий час чекаю на твої пояснення, і дуже розчаровуюсь, коли ти мовчиш, або міняєш тему. – весь його монолог супроводжується різким рухом руки, серйозним поглядом, і зморшками на чолі. Я впадаю в ступор, втуплюючись поглядом в Санні, яку Кирил вже встиг також назвати. Та мудро дивитися мені в очі, ніби кажучи, щоб я розказала правду, і не робила боляче, її новому хазяїну.

Я дійсно хочу. Весь сюжет проноситься в мене в голові за лічені хвилини, і додатковий сценарій, чим це може зараз усе закінчитися.

Зустрічаюся поглядом з Висоцьким, який очікує на моє зізнання. 
Я облизую пересохлі губи, відкриваю їх, щоб все розказати.

З горла сиплються слова, рівно й солодко. Хочу замовкнути, та не можу. Я дійсно бачу, що він мені вірить, і від цього стає ще болючіше.