Розділ 37

Все вийшло з під контролю, навіть, як слід не почавшись.

Кирил стояв в центрі подій, сам очманівши від всього абсурду, який стояв в нього перед очима.

День почався з того, що він не поїхав до університету, через свято, яке спланував його батько.

Він мав мати належний вигляд, серйозний, і Висоцький менший так і зробив. Одяг чорний костюм, з білою сорочкою, краватку, чорне натерте до блиску взуття.

Просто, щоб побісити батька, йому був потрібний Валерій, якого не було на місці, вже, як десять хвилин.

Тупнувши ногою, він зателефонував йому, відчуваючи в серці тривогу.

Друг взяв трубку — його голос взагалі не сподобався Кирилу, а ще більше не сподобався шум на задньому фоні. Гучна музика, крики, сміх.

— Брате, я зараз-з буду. Чекай мене за дві хвилинки. – заплутуючись у словах мовив до нього Валєрчик, чим ще дужче розізлив його.

— Вже не потрібно. Я сам впораюся. – в розпачі каже, чухаючи потилицю.

— Та ми вже біля тебе! – і якраз в цю мить в їхній широкий, наповнений квітучими клумбами двір, влітає машина Валерія.

Потім все було як в дешевій комедії, або в тих широко відомих екшенів індійської кіноіндустрії.

З машини повилазили п'яні бидла, з яких він впізнав свого друга, й Алмата, який був десь два метри, і мав весь писок у татухах, які зробив за вісім років тюрми.

Потім його взяли під руки, і завалили у дім. Охорона стояла рівно, суворо поглядаючи, але ніяк не реагуючи, бо впізнали Валерія і Кирила разом.

За столом були вже всі гості. Усміхнена Моніка, колишня Кирила, довірливо сиділа біля його матері, щось емоційно розповідаючи. Батько був у компанії своїх друзів зі спільних проєктів, і колеги.
Була затишна атмосфера, в яку з розмаху влетіли купка п'яних людей.  Десь шестеро, якщо рахувати із Висоцьким.

Потім батько Кирила викликав охорону, почалася бійка, і все як не знати де, але точно не в розкішному домі Висоцьких.

У цьому вирі йому розбили ніс, а у батька підвищився тиск. Хлопців забрала вже поліція.

Коли усе скінчилося, він сидів на дивані, біля нього засмучена Моніка, яка хотіла обробити рану Кирила, та він їй не дозволяв. Натомість посварившись з матір'ю, вирішив поїхав до Ніколетти, хай вона йому рани обробляє. Зайвих хвилин не завадить, щоб відчути її м'які пальці на своїй шкірі.

Коли хлопець сідав у машину, в його голові ще досі було чути відголос батькового гніву. Крики матері, і розпач його самого. Зрештою, він не хотів, щоб було аж таке. Та хто йому повірить? Батьки точно ні, вони звикли, що він погана дитина, яка точно на всяке спроможна.

***

Перші дві пари скасували. У мене був вільний час, щоб насолодитися прогулянкою парком з Роксаною. 
Свіже повітря, романтичний настрій, чудова нова подружка збоку. Чарівно. Але все одно не спокійно.
Це все можна втратити за якихось пару хвилин. Все може рухнути.
Та я стараюся не думати про це, повністю поглинувши в теперішній час.

Скоро сесія, я її чудово складу, хоч і зовсім не люблю професію на яку навчаюся. Це не моя мрія, мрія мами. Юрист. Звісно, престижно, але не моє. 
Я не та людина, яка б викрикувала голосно й твердо, так щоб кожен замовк: "Протестую!". Поважно й вагомо розказувала про потерпілого, виправдовуючи так, щоб суд повірив. 
Все це не для мене.

У своїх мріях у мене був квітковий магазинчик, або книжковий, з м'якими коричневими диванчиками, і милими картинами із бісеру, які я плела в шкільні часи. 
Все це знову постало в моїй пам'яті, як я сиділа у себе на ліжку, й будувала план свого маленького бізнесу. Матері не було вдома, тому я була в повній гармонії зі своїм заняттям, вдихаючи ароматний трав'яний чай, і смакуючи теплою випічкою з какао.

Все це здається таким далеким. Не справжнім. Ніби в іншому житті. Можливо так і є, бо й сама я стала іншою.

Після прогулянки, в нас була лише одна пара, після якої у мене з'явилася чарівна ідея взяти кішку з притулку. Так, можливо потрібно було порадитися з мешканцями дому, в якому я живу, та якось на хвилі збудження я й не дуже парилася цим.

По дорозі туди, у мене задзвонив телефон.

— Алло.

— Дорогенька моя, Ніколетто! Де ти? Я шукаю тебе.

Я усміхнулася про себе.

— Навіщо я тобі?

— Заживити всі мої рани.

— Які такі рани?

— Окей. Я вже пластир заліпив, потрібно тільки, щоб ти поцілувала.

Червоніючи, міцно тримаюся за телефон.

— Обов'язково. То, що сталося? – питаю, вже мріючи опинитися в його обіймах. Вони такі теплі й міцні.

— Дещо сталося, але не зважай. Я приїхав до тебе додому, тут нікого немає. Я хочу зустрітися з тобою. Де ти? – від цих слів у мене тріпоче серце, але перше речення мене насторожує. Я оглядаюся, ніби вже вишукуючи Кирила між будинків.

— Я біля притулку для тварин. Хочу взяти собі друга.

— Тоді здається, я теж хочу. Зараз буду.