Розділ 35

Вітер грається з моїм волоссям, підхоплює сукню. Я ніби Мерлін Монро, виходжу з таксі на тротуар тримаючись за тканину, щоб раптом не засвітити своїми цікавими місцями перехожим людям. Але здається, ті не звертають увагу, не тільки на мене, а й на довколишній світ, понуро опустивши голови.

Таксі від'їжджає. Не встигаю пригладити волосся на голові, як біля мене зупиняється машина Кирила. Він усміхаючись, махає мені. Я усміхаюся йому у відповідь. Хлопець вибігає з машини, мимохідь цілує мене в щоку, відкриває двері автомобіля.

Ох, який він у нас галантний. Ніколи б і не подумала.

Я сідаю, дивлячись, як Висоцький перебігає попереду машини, сідає на своє місце.

Він обертається до мене з пустотливим поглядом, кокетливо прикушуючи свою пухку нижню губу.

Я зупиняюся на його вустах, вже давно мріючи до них торкнутися. Я соромлячись своїх думок, повертаючись до його очей.

— Ти неймовірно гарна, Ніколетто.

— Дякую. - червоніючи відповідаю, засоромившись ще більше.

— Як тобі троянди? – питає, роздивляючись обличчя, ніби хотів там щось відшукати – Я багато думав, щоб такого зробити для тебе, але я ще мало про тебе знаю, тому почав з самого банального... Надіюсь, тобі сподобалось.

Я декілька секунд витріщаюсь на нього, спочатку з німим запитанням. Та він очікував від мене вражень.

— Які троянди?  – збентежено питаю, кам'яніючи на місті.
Вираз хлопця змінюється з щасливого на підозрілий. Я бачу, як його пальці стискають кермо.
В чому я схибила?

— Ти дійсно не бачила?

Я мовчки хитаю головою. Висоцький ще якусь мить роздивляється мене, ніби не вірячи моїм словам.

– Забудь. – каже, сухо посміхаючись. Ми рушаємо, з напруженою атмосферою в машині.

Дорога була поглинута тишею, тільки глухий стукіт серця чувся в моїх грудях мені одній, від чого я постійно кидала погляд на хлопця. Боялася, що він побачить мою знервованість, або почує звук, який линув з грудей. Та Висоцький був повністю поглинутий у свої думки.

Згодом ми опинилися в лісі.

Він же не вбити мене хоче? Звичайно, що ні.
Напевно.

Що то, в біса, за троянди він має на увазі?!

Так, не лаятися! Спокійно.

— Куди ми їдемо? - тихо питаю, розглядаючи місцевість.

— Зараз побачиш.

За декілька хвилин, машина зупиняється серед густого лісу, де більше немає дороги, але є місце для обороту машини.

Кирил виходить перший, за ним одразу і я.

— Де ми? - та він не відповідає, бере щось з багажника, надіюсь, що це не лопата, і йде до мене. Тут я бачу в його руках великий кошик й покривало.
О, у нас буде пікнік!

— Ходімо – кидає мені на ходу, проходячи повз мене.

Хлопець веде мене через гущу лісу, де виднілася витоптана стежка. Незабаром, ми постаємо перед берегом озера, вкритого по краях великим поворозом, та ще різною рослинністю, яка притаманна рости біля малих водоймищ. 
Десь почулося кваків жабки, а за ним плескіт води.

Доки я все розглядала, Кирил вже постелив на березі покривало, й розставляв їжу.

Я підійшла йому допомогти.

Коли ми закінчили,  було дуже атмосферно та естетично, ніби картинка з пінтересту постала перед нашими очима.

Тут був і білий виноград і рожевий, і полуниця в милому контейнеру,  апельсини, банани, нарізані яблука, чипси в блюдечку, полуниця в шоколаді. Висоцький ще з машини приніс шампанське у відрі з льодом і двома келихами, а ще ароматну піцу.

Нарешті він заговорив.

— Тобі подобається?

— Дуже — чесно відказую, милуючись краєвидами, і нашим столом.

— Мені теж подобається, тільки голубців не вистачає.

Ми посміхаємось даруючи один одному широкі посмішки. Напевно не в одних нас прийнято, на кожне свято, або просте застілля, ставити голубці.

Розмовляючи про повсякдення, чи просто жартуючи, ми помалу дійшли до заходу сонця. Промені гралися з гладдю води, шелестів легенький вітер, вплутуючись в гущу високої тонкої трави.

Здавалося, от він найщасливіший момент. І все це відбувається зараз зі мною. Я забула про все. Про недомовки про Стецьку, про Лізу, зараз все було ніби в іншій реальності.

— І тобі справді подобається ходити на оперу? – з недовірою в голосі, питає Кирил, підсовуючись до мене ближче.

— Ну, не те щоб ходити, бо була я там тільки один раз, але так, мені сподобалось.

— Чесно кажучи, я таке не дуже люблю, а от театер!.. Вперше мене туди повела мати, коли у нас ще були, більш менш, нормальні  стосунки. Я був у такому захваті, хоча й не міг повністю осягнути весь задум вистави, але після того, я закохався в те місце, і час від часу туди навідуюся. Ти любиш театер? Ми б могли піти туди з тобою разом.

— Я була одного разу там, зі своєю подругою, і теж була в захваті – а ще я у захваті, що у нас з ним стільки спільного, але і є ще багато чого й зовсім протилежного. І це так чудово, що ми вже на тут жартома посварилися на декілька тем, таке, як, наприклад книги. Він обожнює читати класику і любить вивчати астрономію, а я люблю читати сучасну прозу, і про болюче кохання. На що він відповів:

— Читай любовні гарячі романи, тобі зі мною в майбутньому згодиться. – і підморгнув, наступну хвилину, я червоніючи пила своє шампанське.

А ще у нас вдвох погані стосунки з батьками. Я не вдалася в подробиці, та почула від нього дещо, що його батько завжди шукає в ньому недоліки, контролює, а мати сується в його особисте життя. А ще в нього є рідна сестра, яку він безмежно любить, але, яка постійно потрапляє в різні халепи.

Ми повністю забули ситуацію з трояндами, і змогли розслабитися, але це не означає, що тема закрита. Ще багато чого потрібно буде розплутати.

— Вставай – неочікувано каже Висоцький, підхоплюючись на ноги. Він подає мені руку, допомагаючи підвестись.

Ми прямуємо до води, в яку ніби налив пару відер оранжевої та червоної фарби, трішки змішавши тут і там.

Ми заходимо в прогріту воду вище колін. Дивимось, як сонце заходить за обрій, фарбуючи хмари. І так спокійно й тепло, а особливо, коли губи Кирила опиняються на моїх.