Розділ 34

Ставлячи ногу на підлогу, щоб піти одягатися в університет, я відчуваю біль у шиї. Він ніби міцна товста мотузка, яка зв'язує мою шию разом з правою рукою.

Я зітхаю, розуміючи, що з цим дискомфортним відчуттям, я проведу цілий день.

Опускаюся до їдальні, зустрічаючись з понурими поглядами своєї сім'ї. 
Матір байдуже розглядає свій манікюр, на мить кидаючи на мене погляд червоних очей. Володимира з серйозним, який стримано вітає мене, і задумливим Міші, який дарує мені легку усмішку, і також вітає мене з новим днем.

Я сідаю, починаю їсти, хоча в такій атмосфері їжа стає поперек горла.

Ми не говоримо, тільки перекидаємося поглядами, всі, окрім моєї матері. Вона дивиться тільки у свою тарілку, інколи неприємно шкрябаючи її виделкою.

Потім ми мовчки розходимося по своїм справам.

В університеті більш насичено йдуть справи. Я поговорила з Роксаною, з якою ми почали час від часу спілкуватися, вона запросила мене на чай в суботу.

З Лізою я спілкувалася менше, через її зайнятість, яка не дає їй навіть по магазинах пройтися з подружкою, як вона сама запевняє.

Коридор різко перед очима зникає, замінюючи фон пустою аудиторією. Я відчуваю чужу руку на своєму плечі, і теплий подих в губи.

Округлюю очі, бачачи так близько Кирила, який переносить руку з плеча мені на талію,  іншою заправляє пасмо мого волосся за вухо.

- Привіт.

- Привіт, — повторюю за ним, дивлячись в його зелені очі.

Він гнеться через свій великий зріст, щоб бути зі мною порівно. Щоб обпалювати мої губи своїм подихом, щоб потертися носом в ніс.

- Ти приємно пахнеш.

- Дякую.

- Я б хотів тебе поцілувати, та нам не слід цього робити тут.

- Чому? - вихоплюється в мене, я вражено замовкаю.

Зіниці Висоцького збільшуються, колір очей темніє. Він ніжно торкається моєї щоки, я закриваю на мить очі, розчинившись в цих відчуттях.

- Я хочу, щоб наший перший поцілунок був більш романтичний. Точно не в пустій аудиторії, приживаючись до твердих дверей. - говорячи це, Кирил схиляється до мого вуха, продовжує — ми можемо потім це робити тут, але пізніше. Тож, я заїду за тобою ввечері, щоб була готова.

Після цього, цілує мене в щоку, віддаляється від мене, я приголомшена, а ще дуже приємно знервована. Всі інші проблеми, які можуть постати між нами, йдуть на далекий задній план. Я ствердно киваю головою, не виходячи зі свого стану. Хлопець усміхається.

- А тепер відійди від дверей, будь ласка, якщо хочеш, щоб наший поцілунок був романтичний, бо я ледь тримаюся.

Я слухняно відхожу, дивлячись як хлопець йде до дверей, відчиняючи, на останок кинувши ще один голодний погляд на мої губи. Він не зводив з них очей, майже всю нашу розмову.

Через декілька хвилин, я виходжу з аудиторії, зустрівши усміхнену Роксану. Її модні окуляри блимають мені в очі, затуляюсь рукою.  Чую її голос біля себе.

— Я вас бачила. Бачила тебе і Кирила, як хлопець затяг тебе в пусту аудиторію. Ви цілувалися?

Я червонію. Зовсім забула, що нас хтось міг побачити, ще й подумати, ніби ми цілувалися. 
Ще декілька місяців тому, я вважала, що Роксана теж закохана в Висоцького, а зараз вона запитує чи цілувалася я з ним, з щирим зацікавленням і радістю.

Життя бентежне, це зрозуміло з тих подій, які кардинально змінили моє місце у світі. Навіть я відчуваю себе інакше.

Я відчуваю радість, але водночас відчуваю жаль і своє не чисте сумління, що так і не сказала Кирилу, хто тепер моя сім'я, боячись втратити ті крихкі почуття, які з'явились між нами.

Я взагалі не тямлю про стосунки між хлопцем і дівчиною. Прочитані мною книжки, були про складні почуття, заборонені, хворі. 
Завжди здавалося, що у мене буде так само.

Особливо після прочитання Салі Руні "Нормальні люди". Там герої теж страждають від думки оточення, та не вміння розмовляти одне з одним. Я б мала звернути на посил авторки, та нічого не можу з собою зробити.

— Гей, Ніколетто, ти мене чуєш?

— Ні. Ми не цілувалися, — кажу, стараючись, щоб моя усмішка була невимушеною.

— Тоді про що ти думаєш, якщо не про палкий поцілунок, який не стався пару хвилин назад?

— Про себе. Про стосунки людей і як змінилося моє життя.  – Чесно відповідаю, роздивляючись краєвид за вікном. Все таке зелене, насичене і яскраве. Хтось кудись поспішає, хтось милується теплим промінням сонця, усміхається, кохає, згорає від нерозділеного кохання. 
Хтось ненавидить.

Ніка Стецька стоїть біля вікна, сама, у білій сукні. Її розкішна зачіска по елегантному розтріпалася, випускаючи пару білявих кучерів. Небесно-голубі очі, які ще хвилину дивилися задумливо в телефон, зараз палили дірку в моїй голові.

Вона б могла бути ангелом. Невинним з білими крилами, яка б дарувала людям добро, й теплі усмішки. Вона б могла бути хорошою людиною, в яку б міг закохатися Кирил.

Невже вона не бачить своєї помилки, невже не може зрозуміти в чому причина? 
Просто бути трішки добрішою, вона могла б бути разом з омріяним хлопцем. Вона могла мене не помічати всі ці роки, та натомість, я бачу її злі холодні очі, які бажають мені горіти в пеклі.

Можливо, і скорому часі я там і буду.

З Роксаною було приємно говорити. Бачився контраст між Лізою, Нікою і нею. Елеганта дівчина, багата, та напрочуд хороша людина. 
Яка теж любить читати, але більш здорову романтику.

— Я вірю, що в один момент мого життя, все стане як в романтичній комедії. Я закохаюся у хлопця, але спочатку нас поглине ненависть, за якої настане солодке пристрасне кохання. І ми одружимось, у нас будуть троє дітей, й помремо ми в один день. – Я бачу в її очах дитячий захват, і розумію, що вона справді хороша людина, яка хоче кохання. Навіть, якщо її батьки знайдуть їй чоловіка, вона не перестане вірити в найкраще. Саме така думка у мене склалася про неї.

Потім ми пішли в парк, їсти полуничне морозиво, і гойдатися на дитячих гойдалках. Після пішли в книжковий магазин, де накупували собі по стопочці книг, по рекомендаціях один одній. 
Мені було добре, я була щаслива, мене боліли щоки від сміху, крутилася голова від очікування побачення з Кирилом. Здавалося, от воно, щасливе життя, якого я так прагнула. Навіть шия перестала боліти!