Розділ 31

Хтось, заспокойте моє серце. Воно хоче вирватись з мого тіла, щоб полетіти, і знайти того, хто подарував йому крила.

Я жадаю зараз обіймати не подушку в пустій, старій кімнаті, а Кирила, який і є тим благодійником мого серця.

А є ще Міша, який заплутався, й не розуміє, що робить? Чи може розуміє, і це я заплуталася? Виправдовую його, бо він вирішив мені трішки відкритися.

Зараз я маю з ним зустрітися, і зовсім не уявляю, як поводитися. Напевне, він весь в синцях, які за ніч вже встигли стати багряно-фіолетовими, відчуває болі в тілі, і вчорашня ніч постає у мене перед очима знову, змушуючи відчути тремтіння.

На телефоні знаходжу повідомлення від Лізи, яку я не бачила після того, як пішла з Кирилом.

Я її залишила, і втекла.

Ліза: Привіт, як ти? Чула за вчорашній інцидент, вибач, що не була поруч, потрібно було поїхати геть, через справи з моїм батьком, яки приїхав вчора ввечері.

З повідомлення виходить, що це зовсім не я її покинула, а вона мене. І коли це її батько встиг приїхати, ще маючи до неї справи, коли вони майже не спілкуються?

Я втомлено встаю з ліжка, розуміючи, що це шоста ранку, і поспала тільки годину. Голова боліла просто шалено, через що, хотілося просто лежати плювати в стелю, напрочуд забути про всі негаразди.

Та спокою в цьому житті, напевно ніколи не скінчаться.

У двері будинку постукали, викликаючи в мені тривогу й паніку. Дім же ніхто не купив, правда? Тут все як і було, без жодного ознаку життя після нас.

Потім, почувся гуркіт дверей. Їх відчинили, слідом прозвучав скажений голос моєї матері.

— Ніколетто, ти тут?

Що вона тут робить?! Як це взагалі...

Двері моєї кімнати прочинилися, і я злякано зустрілася зі злими очима своєї любої матері, яка злісно стискала в долоні запасні ключі. За мить, вони полетіли мені прямо в голову. Моя реакція не сама швидка, та я пробувала відскочити, та ключі встигли боляче вдарити по вуху.

— Ти паскудна, мала дівка! Де була?! Що ти тут робиш?! В клубі була, так? 
В якому світлі себе показуєш, я як почула це, одразу прилетіла! Зі свого медового місяця, на якому б мала відпочивати, а не нервуватися через свою недолугу дочку. Батькові не потрібна, а мені потрібна така? Так?! Ні! Ти будеш поводитися пристойно, інакше тобі буде дуже погано, сонечко.

Слова боляче ранять, навіть більше, ніж кинуті ключі, які подряпали моє вухо до крові. Сльози миттю ринули з очей, хутко тікаючи до землі, щоб там розтанути. Зараз, я як ніколи, зовсім перестала впізнавати свою матір. Здавалося, вся та гниль, яка бурлила в її кутках душі, повною мірою вилізла на поверхню. Зараз переді мною була багата жінка, яка встигла затвердитися в аристократичному суспільстві, і її бентежило й бісило, що в такої, як вона, є така дочка.

Мати підбігла до мене, вхопила за руку, почала трясти, кричати ще голосніше, ніж до того.

— Не плач! Чуєш?! Не плач! Дочка, Вересових не має плакати! Має поводитися пристойно, як їй і годиться!

Вмить, жінка відчепилася від мене, округливши очі.

— Чи у твоїй шафі не сидить, якийсь хлопчик, якого ти знайшла в клубі, й провела з ним ніч?

Це мене ще дужче вразило, від чого я остаточно закам'яніла, й не могла збагнути, де поділась моя мати. Так вона завжди була сувора, завжди все контролювала водночас їй була на все інше начхати. Та врешті, я і хороші миті пам'ятаю, коли на одинадцять років вона купила мені тортик, й ляльку, яку я так хотіла, вона навіть разом зі мною жила для неї одяг, а шість років, вони з татом, купили мені маленький велосипед, вчили кататись на ньому. Були моменти, які я берегла у своєму серці, як найщасливіші. Тоді в нас була сім'я, і я пам'ятаю ту маму, яка мене ще любила, плела мені коси до школи, пекла зі мною тістечка.

Потім батько пішов, і все змінилися, та настав новий етап в нашому житті, і я думала, що з настанням нового кохання в житті мами, вона знову стане тією мамою, що я колись любила. Та стало тільки гірше. Зараз я бачила, як вона бігає по дому, божевільно шукаючи молодика, з яким я провела ніч.

Здається, я теж скоро почну втрачати глузд. Поки матір побігла в іншу кімнату, я вихопила свою сумку й верхній одяг, вибігла з дому.

Бігла, доки не загубилася між вуличок, але й далі продовжувала йти, рясно ллючи сльози.

Надіюсь, я зможу побути трішки сама, щоб виплакати очі.