Розділ 28

Твій таємний коханець: Мені сумно.  Дівчина, яку я кохаю, не звертає на мене увагу. Хоча я знаю, що подобаюсь їй.

Я думала, тобі подобаюсь я...

І якби, ще два тижні тому, я це почула, можливо зараз би плакала.
Та я знову згадую очі, які переслідували мене сьогодні, стає тепло, і важче – ігнорувати їх.

Та він дотримується свого слова.

Мрійниця: Чому б тобі не підійти, й не спитати в чім річ?

Твій таємний коханець: Я знаю чому, але не знаю навіщо:) Я бачу її постійно, це так важко... В тебе було так?

Мрійниця:  Мабуть, так  і є. Зараз.

Твій таємний коханець: Ох, ця любов...

Мрійниця: І не кажи, самі тільки  проблеми!

Дзвонить мама.

— Ніколетто, як ти там?

— Та все добре. А ти?

— Просто сидиш вдома? – чую її прямий голос, на фоні бурхливих хвиль океану.

— Що? – не розумію.

— Міша хоче пройтися, тобі б теж не завадило розвіятися. Йди з ним. – Це звучить, як наказ. Я підкорююся.
Але... Він сам не міг би мені це сказати? Чи боїться? Мене?

Вчора я багато думала про ці всі погляди, доторки, і увагу Міші. Я б дуже хотіла з ним поладнати, бо нам з ним ще жити в одному домі, та це все не дає мені спокою. Не знаю, що й робити з цим всім! Просто з'їдає мене.  Потрібно прокласти між нами паркан, щоб спілкуватися через нього, не торкаючись один одного. 
Бо я цього не хочу, а він цього бажає.

Навіть не знаю, що ці двоє парубків знайшли в мені.

Я сходжу на перший поверх, підходячи до Вересового молодшого.

— Ти йдеш зі мною? - Міша ступає до мене крок, з блиском в очах.

— Йду. Хотілося б з тобою дещо обговорити.

— Завжди радий вислухати тебе! – задоволено усміхається, навіть не здогадуючись, про що б я хотіла з ним побалакати.

Ми виходимо на двір, ступаючи в такт по сходинках.

Міша одразу ж йде до своєї дорогої автівки.

— Я думала ти мав на увазі пройтися пішки, — кажу йому в спину, зупиняючи на пів дороги.

— Ти хочеш йти пішки? – з ледь помітним жахом питає, і це здається мені смішним.

— Так. Мені так більше подобається, а ще це корисно.

Хлопець тихо видихає, й повертається до мене.

— Ти впевнена?

— Авжеж.

Ми спокійно йшли вулицею. Точніше, він спокійно й впевнено, а я ніби дзиґа, крутила голову по сторонах.

Мене дедалі більше вражали будинки, які знаходила на цій вулиці. Здавалося, що чим далі, тим вони величніші та більші.

— Скажи, чому це мені мама телефонує й наказує йти з тобою гуляти, а не ти? - питаю його, невдало сформулювавши речення.

— Отже, я можу тобі також наказувати? - насмішкувато ставить запитання на запитання, напівобіймаючи мене рукою за плечі, притиснувши до себе.

Я червонію, ніяково й незграбно відбиваючись від тілесного контакту.

— Я невдало висловилася. Чому сам не запитав, чи не хочу я піти пройтися? І перестань ставити на мене свої руки, будь ласка.

— Ну якщо так ввічливо, тоді добре. - Міша прибирає свою руку, спостерігаючи за моїм полегшенням на лиці. – Я тобі неприємний?

— Приємний, але коли не лізеш до мене.

— Зрозумів.  - Було мені сухе й просте слово.

Далі була десятихвилинна мовчанка, доки ми не зайшли до ще однієї розкішної вулиці. Міша зупинився на початку дороги, дивлячись на одну з будівель. Велика, біла, з дивовижними колонами й архітектурними орнаментами, великі овальні вікна, ворота оздобленні золотистими левами. Маленька Греція.

— Гарний будинок. – вихоплюється в мене, і додаю: – Дивовижний.

— Тут жив мій колишній друг.

— Той, про якого ти розповідав?

— Так.

— Чому ви посварилися?

Хлопець дивно на мене глянув, відходячи якомога далі від розкішної будівлі.

— Я б це сказати... Я хотів допомогти. Але мною скористалися, і виставили цапом відбувайлом, а цей довбень повірив їм, а не мені, і закрутилася довга ворожнеча, ще й не тільки між нами, а й між нашими сім'ями.  Я розумію, чому так сталося, бо там була його сестра, але всеодно... Я не можу переступити свою гординю... Роки дружби просто пішли під три чорти. Через жінок.

— Ого. – Тільки й змогла з себе видати. Нічого собі. Хто ж той друг, цікаво...

— Ходімо. Я не хочу тут бути.

— Не хочеш його побачити?

— Він тут вже не живе. Тільки його батьки.

І ми пішли далі. Обдумуючи цю історію, я геть забула про розмову, яку хотіла розпочати з ним. Він видався після одкровення засмученим й поглинутий думками, тому я вирішила поговорити з ним завтра або трішки пізніше. Після того, ми так і не пішли в парк, тільки купили в найближчому магазині по морозиву та подалися додому.

Вже перед дверима будівлі, я схопила Мішу за руку.

— Я дещо хочу тобі сказати.

— Що?

— Хочу, щоб ти не мав на мене жодних надій, а ще я хочу почути як ти граєш.

Він тільки кивнув. 

Ввечері я почула скрипку, яка тужливо доносилася з вікна. Міша справді дуже гарно грав. Тіло моє вкрили сироти, а на очах мимоволі  виступили сльози.

*До речі, хто вам більше подобається, Міша чи Кирил?