Розділ 27

До кінця дня, злість замінила втома. Ніби якась зла жінка, обіймала мене ззаду стискаючи мої ребра до хрусту в кістках.

Я була настільки втомлена, що зрозуміла — сьогодні ввечері я буду спати, а не скромно киватись під баси гучної музики, відводячи погляд від гидких, й збочених.

Ще й та яскрава сукня, яка так, як я її зранку кинула, чекала на мене вдома, даючи зрозуміти, наскільки я буваю дурна. Вбратися в такий одяг! Здається, я взагалі почала втрачати клепку.

Подаю на ліжко, кидаючи сукню на підлогу, і важкими повіками кліпаю, розуміючи, що засинаю. Зрештою, темрява повністю заволоділа моїм тілом. Сни не йшли в мою голову, тільки пусті темні стіни й мелодія, яка ставала дедалі гучнішою, викликаючи головний біль.

Відкриваю очі, і починаю розуміти, що дзвонить мій телефон.

— Алло. – кажу хриплим голосом, видаючи, що я спала.

— Ніко? Ти де? Я вже біля твого будинку, чекаю на тебе. – чую сердитий голос Лізи.

От це я попала...

Всі слова миттю зникають з мого язика.  Голова пуста як коробка, в якій лазять злякані тарган, які не знають куди тікати: через ніс, чи через вуха. Один лізе через рот.

— Ліз... Я сьогодні не можу з тобою нікуди піти. Вибач, – говорячи це, відчуваю себе паскудно.

Чую її розлючений подих в трубку, але зрештою вона видихає.

— Зрозуміло. А сказати скоріше не можна? Ні? Так чи інакше, я вже тут. Може запросиш мене в дім?

Я злякано кусаю нижню губу, стукаючи нігтями по перилу ліжка.

— Вибач, цього я теж не можу зробити. Я зараз не вдома, ночую...е... в маминої подруги ... – нічого оригінальніше не придумала.

— В маминої подруги? - недовірливо, дівчина хмикає – Де ти?

— Давай ми зустрінемось пізніше, десь в кафе й поговоримо? Я така втомлена, що зараз й думати не можу. Я тобі все розповім! А ти там розважся!

— Звичайно, що розважуся! Але навіть не думай, що будеш відсиджуватися вдома! Я до тебе ще доберуся.

— Бувай!

Кладу слухавку, знову поринаючи в сон.

За ці дні, нічого нового не відбувається.

З Лізою я домовилася зустрітися аж в неділю, бо в суботу вона буде зайнята.

За ці дні було тихо, лихе відчуття я завжди  носила з собою, оглядаючись по сторонах.

Звісно, було дивно вільно ходити університетом, навіть не чуючи про себе плітки. Стала невидимою.

Кирил не ліз, хоч і завжди проводжав мене поглядом, або впритул дивився, говорячи зі мною тільки емоціями, які з'являлися в глибинах його очей. Я хотіла підійти, та не могла дозволити собі цього зробити.

Через день, моя мати й Володимир, офіційно стали чоловіком і дружиною, і одразу ж чкурнули на медовий місяць, при цьому роблячи все тишком нишком, щоб ніхто нічого не довідався. Зрештою, я залишилася вдома з Мішею, який став для мене цікавим співрозмовником.

Так одного вечора, коли я дороблювала проєкт для одного, дуже суворого викладача, до мене в кімнату увірвався веселий зведений брат, запропонувавши мені спечи з ним тістечка з малиною.

Я була не проти, дописавши все, я попрямувала за ним на кухню.

Всі інгредієнти були викладені на стіл, а хлопець усміхнений чекав мене, у вимащеній мукою футболці.

— Ми ще не почали, а ти вже наклав на себе, — вирішила підмітити зовнішній стан хлопця, при цьом сама червоніючи від своїх же слів. Досі, я ще відчувала себе не у своїй тарілці, біля цього юнака, який інколи ловив мої погляди за столом, або коли ми випадково перетинались в домі, при цьому якось дивно посміхаючись.

Ми майже не говорили, і я вже вирішила, що хлопець зрештою пройнявся до мене неприязню. Але цей його вчинок, повністю перекреслював все те, що я встигла собі надумати.

— Ну вибач, що постав перед принцесою, в такому негідному вигляді. 
 

Відводжу від нього погляд, і прямую ближче до стола з продуктами.

— Який рецепт? - Питаю, роздивляючись все, особливо малину, яка апетитним виглядом постала перед моїми очима.

Я одразу ж лізу до неї, прихопити собі парочку в рот, але Міша легенько б'є по моїй руці.

— Не можна!

— Так і буду знати, що мій брат скупий!

— Ага, звісно, брат... – шепоче собі під ніс, що я ледь чую, але одразу ж  нормальним тоном додає — Малини мало, треба в тістечко, тому руки й рот тримай при собі.

— Все одно жадіна.

Після того, як ми замішали тісто, по рецепту Міші, який, як виявилося, знав його на пам'ять й дуже його любив не тільки поглинати, а й готувати.

Вимащені вже разом, і поговоривши про деякі захоплення та життя, я дізналася, що він у нас ще той ловелас. Дізналася я це, звичайно, випадково.

— Тобі хтось дзвонить, – кажу, помітивши, як засвітився, Міші телефон на беззвучному.

— Хто?

— Зелений.

— Клади на гучномовець, — продовжуючи заливати тісто у формочки.

— Привіт, Мішанька, як воно? - почувся веселий голос молодика, на фоні гучної музики й дівочого сміху – Де дівся? Чого з нами сьогодні в клуб не пішов? Дівчатка за тобою сумують, кажуть ти їм пообіцяв гарячу нічку, а сам пропав.

Мені стало ніяково, я знітившись опустила голову вдаючи зацікавленість готуванню, хоча все було майже готово. Я вирішила збити цукор на пудру.

— Давай пізніше, я зайнятий.

— Кашевариш чи своєю новою сестричкою зайнятий?

— Йди в дупу.

— Отже, друге. Ви так вже здійснили місію, чи ще ні? – питає Зелений, хтиво підсміюючись.

— Я ж сказав, іди в дупу.

— Тоді не буду заважати. Дівчаткам передам від тебе привіт, хай тебе дочекаються. Такі кицюні красиві, гріх відігнати.

Я червоніючи, відвернулася, помітивши кинутий Мішею погляд в мене.
 

— Ну все давай, не заважай мені.

— А що там тої роботи? - на мить той замовкає – Вона, що, ще незаймана? Тоді зрозуміло...

Я хочу провалитися під землю.

Міша швидко відключає гучномовець, ледь не перекинувши тацю, кладе телефон до вуха.

— *заборонено цензурою* – шле свого друга, відключивши телефон.