Розділ 24

— Ні! – неочікувано навіть для себе, вигукую, відступаючи на пару кроків від Кирила.

В його очах з'являються збентеження, здивування, і... щось таке не підсилу мені пізнати, але воно знайоме, я часто бачила це, коли дивилася на себе в дзеркалі.

— Я не твоя дівчина, і не хочу бути нею. Я не хочу бути дівчиною самозакоханого мажора, який не вміє контролювати себе, і викине тільки як я набридну.

— Нік... - каже самими губами, викликаючи у мене мало не судоми. Зараз я не бачу цих людей, які вражено стояли довкола нас, не чую перешіптувань, вигуків, бо бачу тільки зелені очі, які зблискують від розчарування, як два озера вкриті трав'янистим килимом.

Я хочу сказати ще щось, щось, щоб заспокоїти, мало не кажу про свої почуття, відкриваючи пересохлі губи. Але за мить тісно їх стискаю, нігтями боляче впиваються в долоні, тримаючи вологі капельки у своїх очах, йду геть.

— Ніколетто – вражений голос мало не тремтить, милозвучною піснею доноситься до моєї спини.

Зрозумій, ми не можемо бути разом, навіть не через те, що ми вороги, а через мою брехню, яка не може вилізти через рот, тільки гниє в моєму нутрі, роблячи боляче мені та тобі...

Я зупиняюся біля багатоповерхівки, тулячись до прохолодної, жорсткої стіни, мріючи зараз тонути десь на дні океану. Або в обіймах Кирила Висоцького, який вкрив би  поцілунками, і врятував би мене від загибелі.
 

Я прямую до зупинки, ледь волочачи своїми слабкими ногами. Сльози ллються нескінченними солоними струмками, линучи до землі, залишаючи доріжки на щоках, плями на одязі.

З моїх сліз не ростуть квіти, які плодоносять діаманти, це тільки морська сіль, яка залишилася від русалки, яка віддала свій голос через кохання. В моєму випадку це тільки через обман і брехню.

Я втомлено сідаю на зупинці, дивлячись вгору, на темно-голубе небо, яке з кожним днем ставатиме на декілька тонів світліше.

Я відчуваю доторк до свого волосся, зариваю очі, насолоджуючись. Відчуваю губи на своїх щоках, вологий язик що злизує з них сльози.

Тремчу ніби зараз найлютіша зима, тримаю лице рівно, щоб не зруйнувати це марення.

— Кльша — приглушено на саме вухо, коли сліду від солоних доріжок не лишилося, тільки почервоніння і трішки слідів від його язика.

— Нащо ти пішов за мною?

— Бо цього прагнуло моє серце. Ще рано говорити про кохання, та здається я на фінішній прямій.

Я відсторонююсь від нього, серце пташкою пурхає в моїх грудях.

— Я ж кинула та образила тебе при всіх.

— Тому, що була причина. Поговорімо? Сідай до моєї машини.

Я змучено хитаю головою, горблячись ще дужче.

— Мені немає що тобі сказати, я просто не хочу, от і все. Ми занадто різні. Знайди собі когось за своїм рівнем. - видавлюю з себе, коли відчуваю, як нові сльози хочуть зірватися з очей.

— Годі! - Його голос стає злим і гострим, як лезо, він люто дивиться на мене — Досить цієї маячні. Я ж бачу, що тебе щось тривожить. Ти можеш мені розказати, я тебе зрозумію.

І це на секунду дає мені надію, та я мовчу, тупо дивлячись в його фігуру.

Я чую звук про сповіщення на своєму телефоні, і вражено на нього витріщаюся.

" Нікусь, привіт! Я приїхала!!!!! Дуже хочу з тобою побачитись×× Ти вільна?."

Швидко набираю відповідь, але одразу ж зупиняюся, обдумую, і знову пишу.

"Сьогодні ні, давай завтра"

Перечитавши, розумію що вийшло занадто сухо, тому слідом за повідомленням відправляю сердечко.

— Хто це? - чую над своєю головою.

— Моя подруга з Лондона приїхала.