Розділ 20

Від кількості магазинів, в які ми завітали, паморочилося в голові. Хотілося їсти, пити, і все на світі, тільки б не стирчати тут.

Ми увійшли у новий магазин, і я налаштована вже щось купити.
Мама тикала мені в лице якісь кофтинки з нескінченними нулями, але красою, як для мене  вони не сяяли.

Хотілося вибрати щось таке, що б подобалося мені, а не те що подобалося мамі.

Отже, я вже бачу цю гарну сукню, ніжно рожевого кольору на тоненьких бретельках з невеличким вирізом V.

Я мало не підбігаю до нього, торкаюся приємної, легкої тканини.

Знімаю її з манекена й упевнено прямую до примірочної.

— Куди ти, Ніколь? – питає мама, тримаючи у своїх руках "щось", що закриє мене від голови до п'ят.

Я ігнорую її, знімаю з себе одяг і одягаю цю прекрасну одежу.

Бачу себе в дзеркалі, і у мене перехоплює подих. Воно ідеальне. Чудово сидить на моїх худій фігурці, яка формами хоч і не вирізняється та дивитись досить приємно. А в цій сукні так точно.

Я виходжу до мами, яка набрала цілу гору вже якогось одягу, який я навіть приміряти не буду.

Вона повертається до мене, і її брови летять вверх, а губи кривляться.

— Тобі не підходить. Знімай. – презирливо каже, кривлячи ще й носа.

— Але їй дуже навіть підходить! – вигукує консультантка, яка зі здивуванням дивитися на мою маму то на мене — Якраз до її фігури, шкіри та очей.

— Ні! Не гоже дівчині ходити мало не голій, бо це підходить до її очей! Я вже вибрала тобі одяг, тож йди приміряй. — Мати сує мені під ніс всю ту купу, яку тримала в руках, сердито тримаючи погляд на мені.

— Ні.

— Так, Ніколетто.

— Ні, – вперто кажу — Я хочу цю сукню, і те, що виберу сама. Мені набридло ходити в тому, що мені не подобається!

— Я не віддам за це гроші. — усміхається до мене мама, схиляючи голову вбік.

Я усміхаюся їй у відповідь, попри консультантку, яка збентежено дивилася на нас.

— Володимир дав мені гроші особисто, щоб я купувала те, чого забажаю — весело кажу, обходячи її, щоб взяти до рук коротеньку спідничку білого кольору.

Доки мама щось сердито бубніла собі під ніс, я набрала навалом собі дорогого одягу, який мені подобався та просто якісь коротенькі сукенки й спіднички, які будуть валятися в моїй шафі, але добряче позлять маму.

Після покупок, я хотіла просто лягти десь посеред тротуару і трішки подрімати. Я вирішила не знімати свою нову сукню, бо здається вона якраз підійде туди, куди хоче повести мене моя матір.

Я ледь перебираючи ногами дійшла до машини, там полегшено видихнула відкидаючись на м'яку спинку сидіння.

Мама ж забула на мить про нашу сварку, потягнула мене в модний ресторан, який був відомий своєю неймовірною терасою на сороковому поверсі. "Кришталь" - це готель, але на верхівці зробили ресторан, де кожен охочий там пообідати з багатьма нулями на картці звичайно, міг це зробити.

Він справді вражав своїм масштабом, декором та краєвидом на місто.

Зараз був вечір, сонце плавно заходили за обрій розфарбовуючи пухнасті хмарки в рожевий. Ми сиділи на крайчику, вже заздалегідь заброньованого Володимиром місця.

Тиха класична музика та приємний декор в коричневих та молочних тонах, складав хороше враження та дарував спокій й затишок.

Одразу як ми сіли, до нас підійшов офіціант – молодий юнак в чорній формі з логотипом готелю.

— Що замовите? – блимає усмішкою, від чого хочеться усміхатися у відповідь. Обожнюю таких людей, які мимоволі примушують посміхатися.

Настрій помалу підіймався вгору, я замовляю собі печену на грилі рибу й модний салатик зі стрічок інстаграму. Надіюся він буде ще й смачний, а не тільки гарний.

Від того, що подивишся, ситий не будеш.

Мати мовчала, напевно пригадала нашу виставу у магазині.

Місяць назад, я б і не подумала про те, що я піду на перекір своїй матері купуючи дорогий, модний одяг!

Відкидаюся на стільчик слідкуючи за офіціантами, які бігають від одного столика до іншого при цьому усміхаючись на всю щелепу.

Я б так не змогла.

Чекаючи на свою вечерю, я встигла роздивитися всі деталі інтер'єру цього місця. М'які подушечки на стільчиках, круглі лампочки над нашими головами, живі троянди в горщиках з того боку від нас, які починали вплітатися в поручні.

І голос, який долинав десь позаду мене, до болю знайомий й приємний. Який викликає мурахи тілом, і перехоплює подих.

Я обертаюся, роблю це майже проти своєї волі, дивлюся прямо на його обличчя, очі які дивляться десь вдалечінь темно-синього неба. Він не бачить мене, але може побачити. Я відвертаюся від нього, різко, привернувши увагу мами.

— Кого ти там побачила? - питає нахмуривши брови. Вона дивитися мені за спину, — Висоцькі. — На обличчі виступає відкрита відраза й презирство. — Це наші вороги, конкуренти, і люди з якими нам не можна й не треба перетинатися. Ти з ним знайома?

Я ковтаю в'язку слину, п'ю з зі свого стакана трішки води, щоб кивнути у відповідь.

— Так. Ми вчимося разом в одному університеті. Нічого особливого й особистого.

— Так і має бути, – киває мати, на знак свого твердження. – І так має бути постійно й завжди. Зрозуміла?
Ти ж у мене хороша дівчинка?

— Звичайно. - погоджуюся, тримаючи долоні у твердо стиснутому замку, щоб ноги перестали тремтіти. Надіюся, я сьогодні не перетнуся з Кирилом, навіть якщо він сидить пару метрів від мене за спиною.