Розділ 19

Від білосніжної мармурної підлоги, розкішної люстри у вікторіанському стилі, високої стелі й картин, перехоплює подих.
Невже я буду тут жити?!

Бачу усміхненого Мішу, який напевне, задоволений моїм здивованим виглядом, йде до мене.

- Вітаю, сестричко! - обіймає мене однією рукою, притуляючи до себе. 
Його запах вмить потрапляє мені в ніс, тягучим шлейфом груші та чогось гіркого.

Пахне добре.

Я дивлюся в його очі, і загадую свої думки перед початком нашого знайомства.

Це суцільна ненависть, як в тих самих фільмах та книгах про зведених братів та сестер. Звичайно, на додачу там бурхливе  кохання, але я відкидала його залишаючи саму неприязнь. 
Але ми поладнали, що добре, як майбутнім мешканцям цього дому.

Усміхаюся йому у відповідь, кладучи валізу додолу, яку я не дозволила забрати прислузі, запевняючи, що хочу відвезти та скласти свої речі сама.

- Чому твої речі тут? Прислуга не прийшла? - я відвожу погляд від Міші, бачу його батька, яки похмуро дивитися на мою валізу.

- Запевняю, вона хотіла, але я хочу зробити це сама. Мені так спокійніше. - Не казати ж йому, що мені некомфортно просити про це чужу людину? Руки, ноги є, поскладаю все сама.

- Тоді добре, як тобі зручніше. - відповідає Володимир, дивлячись в телефон й насупивши брови. - Все, мені треба бігти. І тобі Міша теж, а ви дівчатка поки освоюйтесь у своєму новому помешканні. - Я помічаю свою радісну маму, яка стояла на одвірку дверей, якоїсь кімнати. Вона швидким кроком підбігає до чоловіка, й цілує його в губи. Мені одразу стає незатишно.

Міша, який ще тримає мене у своїх напівобіймах, ніжно торкається подушечками своїх  пальців, моєї щоки. Мені стає ніяково від його жесту, я не знаю як поводитися, тому просто ігнорую його.

Не бачачи відповіді з моєї сторони, хлопець припиняє торкатися, і знімає руку з мого плеча.

Я непомітно видихаю, проводжаючи поглядом двох Вересових до вхідних дверей.

- Ну що, донечко, тобі подобаються? - мамин веселий, сповнений щастя голос,  врізається в вуха. Я споглядаю на дорогу підлогу, підіймаю ліву ногу, чи випадково не забруднила цей білосніжний мармур.

- Гарно, але наш старий дім був набагато кращим — ловлю її погляд, щоб дати зрозуміти, що мені тут некомфортно.

- Ти звикнеш, — махає рукою, скупо усміхнувшись — Йди до своєї кімнати, роздивись все  можливо ти узрієш, що тут набагато краще.

Я хочу відповісти щось таке, що може зачепити її за живе, але стримую себе. Мовчки беру свою валізу, і прямую за служницею, яка немов тінь з'явилася перед моїми очима.

Моя кімната знаходилася на другому поверсі цього розкішного будинку, і мала чарівний дівчачий дизайн. Пастельний колір рожевого, постіль була білосніжна, письмовий стіл був білий на якому стояв новенький ноутбук. Дві полиці на стіні були того ж кольору, що й стіл. На них стояли якісь дивні фігурки, чи то тварини, чи бог знає що. 
Звичайно, що там будуть стояти мої книги. Я їх всіх в'язала з собою.

Велике вікно з виходом на балкон, і ще двоє дверей.
В одних гардеробна, в інших ванна кімната.

Люстра була великою квіткою лотосом, який гармонійно поєднувався з дизайном. Ще в кутку стояло дзеркало з підсвіткою, й  м'який рожевенький пуфик біля нього, а по середині стелився м'який килим.

Кімната гарна, навіть дуже, але не моя.

До останнього в мене  були почуття неприязні до цього дому, до цієї кімнати. І я ніяк не можу цього позбутися.

Видихнувши, ставлю валізи в куток, і згадавши, що ще дві величезні валізи мені мають принести згодом.

Я сідаю на м'яке  ліжко, викидаю телефон з кишені, якомога далі від себе.

Я благополучно ігнорувала пропозицію зустрітися з коханцем.

Я не могла цього зробити. Навіщо руйнувати й так хиткі стосунки зустріччю? Він розчарується мною, і це факт. 
Я просто хочу залишити все як було, роззнайомитися, мати близьку людину, хоч і не наживо. Так простіше, зручніше, безпечніше.

В думку впав іще один хлопець. Кирил Висоцький.
Як він там?

Чи згадує про мене?..
Чому він взагалі має згадувати про мене? 
Що за дурні думки з'явилися у мене в голові?!

Я потираю обличчя, і лягаю повністю на ліжко розпростерши ноги.

Через день знову в університет, мені треба готуватися до пар, а не думати про такі дурниці.

Ну спробуй тепер викинь з голови цього Кирила Висоцького!

За годину в мою кімнату входить мати, в розкішному новому образі. Модний червоний костюм, який закріплюється на золотих ґудзиках, що аж блищать.
Золоті сережки сліпить око, як і її усмішка.

Я потроху перестаю впізнавати свою матір, з якою прожила все своє життя...

- Сонечко, — жінка повільною ходою, на чорних шпильках, підходить до мого ліжка — Сьогодні ми йдемо оновлювати твій образ! Хоч твій старий одяг і досить нормальний, як для мене, Володя сказав, щоб я одягнула тебе більш дорого. Ми не можемо заплямувати їхню репутацію! - проголошує вона, підіймаючи інтонацію на останньому слові. - До речі, як тобі кімната? Розкішна, правда?!

Я киваю головою на знак згоди, роздивляючись свою маму і її червоно помаду на губах, яку вона донедавна ненавиділа.

- Ти ж не любиш червону помаду — нагадую, роблячи сидяче положення, пригладжую своє волосся. Треба б причесати...

- Володі подобається, а я хочу його радувати! Він стільки нам дав, я б хотіла щось давати йому взамін, хоч і таку дрібницю. 
- вона усміхається, закочуючи очі, своїм думкам. Те що вони роблять там зі своїм чоловіком, я знати не хочу, але одна думка спадає в голову, чому чоловіки люблять, щоб їхня жінка мала на вустах червону помаду. - Ну все, давай Нік, одягайся і йдемо в місто. Тільки ти і я! Як ти завжди й хотіла.

Вимушено усміхаюся, тримаючи при собі слова — що вже пізно, але хай там як, я покірно йду одягатися.

Чесно, в мене було погане перечуття. Чому я не звернула на нього увагу, коли лише стояла на вході свого нового дому, або коли сідала в чорний дорогий автомобіль?
Загадка.