Розділ 18

Дівчина злісно свердлила зачинені двері, через які, хвилину назад вийшов важливий для неї  хлопець. Батько б нею пишався, якби їй вдалося з'єдналися з сім'єю Висоцьких! І він буде нею пишатися.

Тупнувши ногою, вона вибігла за ним, квапливо перестрибуючи сходинки на високих шпильках.

Але не встигла.

Сліду Кирила вже не було біля кампанії його батька.

Від злості й нервів, Ліза витягнула сигарету з ментолом, щоб вдихнути дим на повні легені.

Швидким рухом витягує телефон в червоному чохлі, з сумочки, набираючи номер.

- Ми можемо сьогодні зустрітись? - одразу питає, прикладаючи сигарету до губ.

- Де? - чує мелодійний голос співрозмовниці.

- Ресторан "Імперія". Восьма вечора.

- Добре.

Вже більш спокійно, дівчина поставила телефон в кишеню, попрямувала до свого червоного автомобіля БМВ.

План набуває чітких ліній, згодом втілиться в життя. І вона вже чекала цієї миті. Чекала, коли Кирил Висоцький буде її. Її буде цілий статок! 

Все її життя - це інтрига, лицемріство, гроші і брехня в обличчя. Вона в цьому майстер.

Головне, щоб кохання не поплутало карти, а тільки посилело ефект.

***
Речі вже покірно лежали по валізах, очікуючи нового місця перебування.

Злість пройшла, залишилася образа, яка плутала своє павутиння. Я тремтливими пальцями гладжу своє волосся, нервуючи.

В цьому домі ціле життя! Моє життя! І так просто все покинути, тому що... що? Бо мама так схотіла, якій на мене наплювати. Господи!

Я падаю на ліжко, дивлячись в стелю, розуміючи, що життя не буде таким як  було. Я й так втомлена постійно бути на по готові, якогось удару від життя.

Вересові.

Жити в домі Вересових, бізнесменів, які купаються в грошах, й живуть в розкішному домі.
Можливо все не так й погано?

Можливо, наші з мамою стосунки зміняться, я зможу дозволити собі жити так, як захочу я?

Ці думки заспокоюють мене. В неї буде чоловік, і вона не буде допікати мене.
Я впевнена.
Все буде гаразд.

Полежавши так, я підготувала себе до нового життя й сім'ї.
Я звикну.
Як завжди звикала.

Чую кроки за дверима, слідом відкриваються двері та бачу свою матір.

- Ти склала речі?

- Так.

Вона киває головою і зачиняє за собою двері йдучи геть. Коротко і ясно.

За годину під'їжджає чорний, дорогий автомобіль, щоб забрати нас з мамою в новий світ.

Я ще раз обвожу поглядом свою кімнату зі сльозами на очах.  В грудях щемить, стає важко дихати.

Дивлюся на свій дитячий малюнок, який висить над моїм старим письмовим столом. Я малювала його татові, так і не відправила його нікуди. 
Та й навіщо?

Роблю невпевнений крок з кімнати, витираю вологу з кутиків очей. Виводжу валізу, твердо закриваю трішки скрипучі двері, проводжаючи по них долонею.

- Ніколетто, ти вже йдеш? - чую запитання мами, яке викликає в мене новий напад агресії. Я не знаю, як перестати сердитися на неї через її рішення поїхати до чоловіка, якого вона кохає, а я бачила тільки раз в житті.

Я сідаю в дорогий автомобіль, вдихаючи запах дорогої шкіри. Тулюся до вікна, дивлячись на щасливе обличчя мами.
Злість відступає. Як і завжди.

Ми виїжджаємо, а я знову намагаюся триматися незворушно.

Відволікаюся та телефон, де було нове повідомлення, від таємного коханця.

" Я хочу з тобою зустрілися."