Розділ 16

Пейзаж за вікном таксі пропливав непомітно.

Він продовжував слухати музику, збираючись з думками, які множилися зі швидкістю світла.

Кирил вирішив позбутися цього лайна з голови, згадавши одну чудову дівчинку, яка була така не примітна ззовні, і така яскрава й цікава з середини.

Згадує її знову і знову.

Ще він став помічати її звички. Вона гладить своє волосся, коли нервує.

Скільки разів її образ постає в голові?

Безліч разів.

Та його фантазії тривожить дзвінок, розриваючи образ Ніколетти на дрібні шматочки, розкидуючи їх по всьому серцю.
Він неодмінно їх знайде, й склеїть до купи. Але зараз потрібно відповісти на дзвінок.

- Алло?

- Кирилку — хлопець мимоволі скривився, поглядаючи на зламану руку. Висоцький не любив коли його так називають, а тим більше мати, яка його навряд чи любила.

- Слухаю.

- Чому ти не повідомив, що Лізочка приїхала? Вона сьогодні вранці приходила, я знайшла її у твоїй старій кімнаті. Вона ще не знає, що ти вже живеш на квартирі? Я дала їй ключі від твоєї квартири, її там не було?

- Нащо ти дала їй ключі від моєї квартири?!

- Ну це ж твоя подруга... - голос його матері набув невпевнених ноток, від чого це зробило його тільки злішим.

- Яка, нахер, подруга?! Ти... - дзвінок обірвався. - Чорт!

***

- Ти одразу мені сподобалась — каже Міша, простягаючи ноги на моєму ліжку.

- Та невже? А ти мені щось не дуже — кажу, дивлячись на його самовпевнену позу, яка ніби вказувала, що це він хазяїн в цій кімнаті, а не я.

- Чому?

- Наприклад, ти міг би спочатку зняти своє взуття, перш ніж лізти на моє ліжко.

- О — він дивитися на свої ноги, згинає ногу, потім другу, знімаючи взуття — Вибач. Я не знав.

Не знав. Аякже.

- Ти щось хотів? - питаю, сідаючи на стільчик біля свого стола.

- Чому так грубо? - Сяє усмішкою, блимаючи своїми очима, які здавалися мені занадто яскравими.

Я мовчу.

Він театрально видихає повітря, й жмуриться.

- Хотів ближче познайомитися зі своєю сестричкою. - хлопець підпушує подушку, щоб підпертися на неї, водночас відповідаючи на моє запитання — Я думав, що твоя мати така собі знаєш, мисливиця за грошима.
І її донька буде така сама. Я здивований, бо це не так. І щасливий, що батько зумів знайти когось нормального. 
- усміхається, тримаючись нашого зорового контакту при його одкровенні. - Так підходить?

- Хай буде. - Махаю рукою, приймаючи його відповідь. Що ще я можу на це відповісти?

- Я помітив, що у вас з мамою стосунки досить напружені.

- Це наша з мамою справа. Попрошу туди не лізти — Роздратовано відповідаю, хмурячись. Торкаюся волосся, посмикуючи, повертаюся до вікна.

Небо ставало все тьмянішим.

- Я зрозумів. Ти чимось займаєшся ще, окрім як танців.

- Я не займаюся більше танцями.

- Хотіла б?

Я задумалася. Я перестала відвідувати їх, коли сталася сварка між мною і матір'ю, яка хотіла, щоб я здобула серйозну освіту, а не займалася непотребом.

Зрештою, я вигоріла.

- Ні.

- Шкода. Я б хотів подивитися, як ти танцюєш.

Я ігнорую його, роздивляючись темні хмари, які неспішно пливуть небом. Ще дуже далеко, бо видно тільки крайчик, та вночі може бути гроза.

- Чим займаєшся ти? - порушую тишу, яка запала на декілька хвилин.

- Я вчуся в університеті, майбутній журналіст.

Що?

Схоже хлопець узрів мій подив, засміявся.

- Це було моєю мрією з дитинства. Я дуже любив читати газети, і досі це роблю. До одинадцяти років, стіни моєї кімнати були у вирізках з газет.  Батько звичайно був проти такої професії, але зрештою погодився, коли я сказав, що наслідую його бізнес. Ще я люблю їздити нічним містом, граю на скрипці та люблю зиму.

Я знову здивовано підіймаю брови.

Чомусь я не уявляю його зі скрипкою. Мені загалом дивно, що така людина, як він, має якісь захоплення. Я думала Вересов тратить своє життя на тусовки та дівчат, випивку й іще різну дурню, якою займаються синочки багатих батьків.

- Я люблю читати — почала я, чомусь не хотілось здаватись біля Міші пустою й не цікавою. 
- Люблю весну, галерею, театер.
Захоплююся гарними місцями...

На думку пройшов Кирил, про якого, я майже нічого не знаю.

- Колись в мене був друг, який дуже любив театер.

- Був?

- Так.

-  А чому так?

- Це наша з другом справа. Прошу туди не лізти. - Повторює мою фразу, жартівливим тоном, викликаючи у мене усмішкою.

Ми ще пару хвилин перекинулись фразами, і вони поїхали геть. Я втомлено лягла на ліжко, відчуваючи тепло, там де ще кілька хвилин тому лежав Міша Вересов.