Розділ 14

- Звичайно, що ні! - пошепки відповідаю, щоб ніхто нас не почув.

- Що то за гості, через які ти так печешся?

- Як я вже казала, тобі до цього діла немає. Давай мою сумку, і вали звідси!

Його очі хитро зблиснули.

-  Я ніяк не можу звикнути, що ти вмієш розмовляти, окрім як плакати... - його навмисно вдумливий голос, робить мої щоки червоними. Навіщо він мені це згадує?!

Я похмуро дивлюся на нього, надіюсь погрозливо. Це спрацьовує, Кирил розуміє моє невдоволення, припиняє.

- Як твоя рука? - питаю те, що справді мене турбує. Це ж через мене...

- Та нормально. Не болить. Дякую що запитала. Але приходиться не легко.

З мого рота мало не вихопилося "вибач", та я вчасно замовкаю.

- До речі, як ти так високо стоїш?. - Хоч це і був тільки перший поверх, вікна у нас високо. Така будова будинку, який нам дуже підійшов за ціною, після розлучення батьків.

- Та, знайшов у вас тут недалеко драбину. - і усміхається так, ніби знайшов золото. Загалом, щоб передати мені сумку  можна було і без лазіння по драбинах, ріст хлопця — це дозволяв. Але ні, треба ще лізти на драбину, щоб бути нарівні зі мною.

- Молодець ти звичайно, але ця драбина дуже стара. Впадеш, і зламаєш собі другу руку, а то й ногу. А може шию... - звучить не надто переконливо, бо висота просто смішна, та забитись можна запросто.

- Переживаєш за мене? - як же мене бісить цей самовдоволений, і такий приємний голос! Хочу, щоб він замовк, водночас щоб говорив цілу вічність.

Його каштанове волосся, легенько гойдав вітер в різні сторони. Зелені очі були якраз як листя на вишні, яка зацвіла недалеко від мого вікна. Ніжні пахощі долинали до носа, легким шлейфом.

Ця мить здавалася такою романтичною! Хотілося затягнути Висоцького в кімнату і зацілувати.

Я без сорому витріщаюся на губи Кирила, вигадуючи різний розвиток подій з ними. Підіймаю очі вгору, бачу що його погляд спрямований на мої губи. Мене кидає в жар.

Може поцілувати його першою? Ми стоїмо навпроти один одного, немов дурні, в тій самій романтичній комедії. Він на старій драбині, щоб дістатися мого вікна, я в кімнаті, дивлюся на нього, щоб... поцілувати? Дуже хочеться.  Аж свербить. Можливо, мені не вистачає трохи сміливості? Так!

Тому я трішки нахиляюся, коли чую стукіт у двері.

Я одразу приходжу до тями. Світ з казкового перетворюється в справжній. Вишня вже не пахне, а Кирил вже не принц на білому коні.

Перед очима стає Кирил Висоцький й Ніка Стецька, які займаюся... не хочу про це думати! Та це дуже тверезить.

- Тобі треба йти. - я забираю від хлопця свою сумку, і закриваю перед його носом  вікно, не чекаючи, поки він щось скаже. А він хотів.

Слідом закриваю штори.

- Заходь! - відповідаю на стукіт у двері.

В кімнату заходить мій майбутній зведений брат, одразу з порогу оглядаючи мою скромну кімнату.

- У тебе тут досить затишно... З ким ти щойно говорила? Я чув у твоїй кімнаті голос... чоловічий? - його голос сповнений глибокої зацікавленості, він споглядає мої зашторені вікна, коли на дворі ще видно, і знову переводить погляд жовтих очей на мене, оцінюючи відповіді.

З двору лунає хрускіт й смачна лайка.  Схоже, драбина не витримала наглої натури Висоцького й зламалася. Та я удаю, ніби нічого не помітила.

- Так... - я невпевнено оглядаюся торкаючись кінчиками пальців стола, який стояв біля вікна. Сумку я встигла кинути біля ліжка, але вона впала, і стояла, як озеро серед пустині. Чомусь така помітна... - Одногрупник був, заніс сумку.

- Через вікно?

- Так. Він дуже поспішав. Кинув сумку мені у вікно й пішов собі...

- Він випадково собі там нічого не зламав?

- Я впевнена що ні... Він вже й так... - пошепки бурмочу собі під ніс останнє речення — Може сядемо?

***
Кирил цілу дорогу думав, про той знайомий йому голос, який прозвучав в кімнаті Ніколетти. А ще він думав про поцілунок, який так і не відбувся.