Розділ 13

Цілий вечір, мій майбутній зведений брат, повільно зовсім не соромлячись обстежував мене.  Я ж сиділа як на голках.
Володимир вирішив, що йому треба дізнатися про мене все.

- Я чув, ти любиш танцювати?

- Кхм... - мені було ніяково, я не дуже любила про це говорити. Я любила танці, та через маму, яка вважала що це дурниці,  почалась соромитися свого захоплення. - Так, люблю. Але вже як рік ними не займаюся, хоча вчилася сама.

- Чому так? - питає Міша, здавалося, що він навіть не кліпає. Його голова була підперта рукою, він з цікавістю мене слухав.

Я мовчу. Не знаю, що сказати. Підглядаю на маму, яка фальшиво мені посміхається, ніби підбадьорюючи.

- Та якось через навчання, не вистачає часу.

- Та невже? - знову усмішка.

Я ніяково поглядала на нього. Чомусь хлопець не сприймав те, що я кажу про навчання.

На телефон прийшло повідомлення. Я ніби випадково підглянула хто написав, хоча звісно, я вже знала.

Твій таємний коханець: Ти вільна?

- Хто це? - чую над головою.  

Я швидко ховаю телефон. Зустрічаюся з його очима, такими світло-карими, майже жовтими.

- Тобі до цього нема діла.

- Ох, звичайно — звучить театрально, але він відчеплюється від мене.

Мама з Володимиром перестали звертати на нас увагу. 
Здавалося, мати спеціально відвертає їх від мене, щоб я, бува, не бовкнула чогось поганого — наприклад про неї.

Пів години я ще посиділа, відповідала на їхні запитання, вирішила піти до себе в кімнату, робити завдання з університету.
Там я зрозуміла, що забула свою сумку. Де, я не знаю...

Можливо на дорозі, можливо в лікарні чи в таксі.

Через десять хвилин телефон оживає.

- Слухаю.

- Дорогенька, ти забула в мене свою сумочку. - чую задоволений голос Кирила — Ти це спеціально, щоб знову зі мною зустрітися?

Я закочую очі.

- Так, звичайно. Та тільки забула я свою сумку не в тебе, а в таксі. Це дві різні речі.

- Думаєш? Мені здається що навмисно...

- Тобі багато що здається. Я завтра заберу її. - Звичайно мені шкода, бо там зошити, в яких треба виконувати завдання на завтра, і так я не зможу їх виконати, але як вже є.

- Можеш і сьогодні забрати, я вже їду до тебе.

Здивування і переляк охоплюють мене. Я починаю махати руками, ніби він мене бачить.

- Не треба!

Він вимикається.

Так цей хлопець мене й послухав.

Нервово починаю ходити по кімнаті. Можливо, він не помітить що в нас є гості, і почне стукати. Я й сама не помітила, що гості до нас прийшли, тільки під дверима, коли почула голоси. На дворі не було ніякої машини.

Знову телефонує, я різко підіймаю слухавку.

- Ти де? - питаю, нервово стукаючи пальцями по столі.

- Вже біля твоїх воріт.

- Не стукай, будь ласка, у двері!
В нас гості, і я не хочу, щоб вони побачили тебе.

- Чому? - його голос справді здивований, а мій стає благальним.

- Будь ласка.

- Добре.

За мить я чую стукіт у своє вікно.

Одразу відчиняю його, і бачу осяйного Кирила Висоцького в повній красі.

- Доброго вечора, дорогенька. Радий знову тебе бачити. Поцілуємось?