Розділ 12

Я спідлоба підглядаю на Кирила, який з широко розплющеними очима витріщався на наш "крутий" автобус  з якого випадали люди.

- Здається, мрія має залишитися мрією.

Хлопець швидко відійшов від чуда транспорту і махнув рукою, ловлячи таксі.

- Що стоїш? Сідай. - кидає мені, швидко сідаючи, ніби зараз його хтось затягне в цей автобус силоміць. Я усміхаючись, сідаючи слідом за ним у машину.

Спочатку він мовчав, щось думав, інколи на мене поглядаючи, але все ж порушив тишу.

- Навіщо ти віддала мою футболку Роксі? Чому сама не віддала?

- Я віддала. Вчора. Але вона магічним чином знову опинилася в моїй сумці. Не знаєш як? - я допитливо вдивляюсь  йому в лице, а особливо в очі, які починають мружитися.

- Я думав, ти не помітила... - він ніби соромлячись відвернувся від мене голову трішки вбік, грайливо прикушуючи нижню губу. Від цього мене кинуло в жар. Це не той хлопець, на якого мені треба задивлятися, але я не можу нічого з собою зробити. Витріщаюся на пухкі губи Висоцького, і від цього мені стає неймовірно гаряче.

Він знову повертається до мене всім своїм тілом на задньому сидінні, торкаючись своїм коліном мого. 
Це таке дивне відчуття. Торкатися його. Десь в грудях з'явився крихітний метелик, який літає в моїх легенях. Чи це легені стали метеликом, чи може ним стало серце.

Я збентежено і налякано відтягнула ногу від Кирила, зовсім ніяковіючи.

Досить.

Я непомітно витерла вологі долоні у свої штани, дивлячись на підлогу.

- Ніколетто?

-Гм?

- Знаєш...

- Що? - питаю з опущеною головою, роздивляючи свої туфлі, ніби вони почали говорити, і розповідають щось дуже цікаве.

- Ти дуже гарна — каже на саме вушко, відкидаючи пасмо мого волосся. Коли тільки встиг так наблизитися до мене?

Я ніяково поглянула в його очі, які були так близько. А ще близько були його губи, подих було чутно на моїх. Ось так він був близько. Трішки піддатися, і я зможу торкнутися.

Хотілося притулитись до нього вустами. Відчути їх ніжність, м'якість, чому ж дівчата так ним захоплюються. Чому так люблять цілувати його? І цікаво, скільки дівчат цілувало ці губи, які так любили вигинатися у звабливій усмішці?

Надіюсь, я ніколи не дізнаюсь. Він мені не пара. Я йому не рівня... Такі як Висоцький граються і викидають таких як я, коли набридне.

Це повертає мене в реальність.  Вже не хочеться запхати язика йому в рота, тому я віддаляюся від нього.

- Дякую — трохи запізніло кажу, вдивляючись в вікно, щоб тільки не на нього. Надіюсь він не помітив мій гарячий погляд на його губи.

Чую його глухе хмикання. І як це розуміти?

Мої почуття змішані. Я не розумію, що  відчуваю на справді до цього хлопця. Але ненависті точно немає. Зникала.

І це лякає.

Я бачу знайомий магазин, який недалеко від нашої вулиці.

- Зупиніть тут.

Таксист зупиняється, я швидко відчиняю двері. Відчуваю, що сильна чоловіча рука, швидко хапає мене за плече.

- Знову втікаєш?

Я ігнорую його, повністю виходячи з машини.

- Тоді до зустрічі! - гукає мені, і таксист від'їжджає.

Я швидким кроком йду додому, щоб переодягтися і лягти спати. День сьогодні важкий. Відчую на собі тяжкість. А ще відчай.

Перед дверима я чую голоси. Незнайомі мені, і грубі. Чоловічі.

Я тихо відкриваю двері прислухаючись.

- ... вона багато вчиться. Така в мене молодчинка! - чую мамин голос, який, як я розумію, нахвалює мене.

Я скромно заходжу в кімнату.

Зустрічаюся з темними очима старшого чоловіка. Такі темні-темні. На краєчках зморшки, що вказує — людина багато сміється.

Легка щетина, квадратне лице, видно вулиці, світле волосся коротко підстрижене. Він по доброму мені усміхається. 
Це дає мені трішки полегшення.

- Доброго дня. - вітаюсь, і нарешті помічаю ще одну особу, присутню в цій кімнаті.

Молодий хлопець, напевно мого віку, світле волосся нижче вуха, янтарні очі, гостріше лице, і біліше, чим в його батька. Здавалося, хоче випалити в мені дірку.

- Доню, вже вечір. - каже усміхнена мама, яка не припиняє розглядати мій новий одяг. Це означає, що я порпалася в її речах, не послухала її. Напевно, вона вже думає, як би мене покарати.

- Напевно, вона так була занурена в навчання, що навіть не помітила, що на дворі вже вечір — сарказм так і пре з цього юнака. Ну нехай. Я і справді не помітила, що вже вечір. І так, це сталося не тому, що я навчаюся, і не тому, що я гуляю по кутках з хлопцями. А тому, що життя у мене таке собі. Та звичайно, я про це не кажу.

Тільки:

- Дійсно. - все що я кажу на його випад.

Та хлопець мене дивує. Встає, і відсуває мені стільчик, щоб я могла сісти за стіл. Я сідаю. Мені не зручно, що хтось виявляє до мене увагу і таку незначну, здавалося б, прихильність. Хоча хвилину назад, я думала що ми будемо ненавидіти один одного і таке інше. Можливо, треба перестати читати ці дурні книги.

- Отже, нумо знайомитися. Я Міша — і хлопець простягає мені руку.

- Ніколетта. - приймаю його жест знайомства, скромно посміхаючись.