Розділ 11

Перше, що я відчуваю — біль.
Він пронизує мою руку. А ще відчуваю щось важке на собі.

Відриваю очі, і бачу його.

Чи то янгола, чи може навіть демона... можливо я померла?

А потім розумію, що це всього-на-всього Висоцький.

Його губи рухались, але я його не чула, очманіло роздивляючись його налякане, в то й же час зле лице.

Звуки починають поступово повертатися. Голоси людей, шум автівок.

Кирил акуратно підняв мене, вдивляючись в лице.

- Ти чуєш мене?

- Що трапилося? - голос сам не свій. Відчуття, що в моє горло насипали тону піску, який сиплеться з мого рота.

- Тебе мало не збила автівка! Дідько! Ти не пам'ятаєш?

- Ні.

- Я врятував тебе. Але, мабуть, зламав собі руку.

І я помічаю його неприродно викривлену  руку.

- О боже!

- Тільки не кажи, що це було навмисно. - його очі серйозно і гостро вдивлялися в мої. Стало соромно за себе. Я мало не вбила себе, і мало не вбила його. Я опустила голову, споглядаючи на його руку. Одразу відводжу погляд. Не можу дивитися.

- Звичайно що ні. Вибач. Я не помітила коли вибігла на дорогу...

- Дівчино, з вами все гаразд? - це був водій. Чоловік кремезний, з бородою і добрими карими очима. - Я мало вас не збив. Ви знепритомніли, та хлопець встиг вас відштовхнути. Дуже вам вдячний, хлопче! - звернувся водій до Висоцького. - А ви дівчино, надалі будьте
обережні й не робіть дурниць. - Схоже, чоловік подумав так само як, і Кирил.

- Вибачте — мляво кажу. Чую звук серен. Бачу як поліція й швидка зупиняються біля нас.

- Схоже, хтось викликав поліцію. - каже Висоцький оглядаючись. Тільки тепер я помічаю натовп, які зібралися довкола нас.

Я непомітно витираю сльозу, знову розглядаючи руку хлопця, який мене врятував. 
Він помічає мій засмучений погляд, кладе свою здорову руку мені на плече.

- Нічого страшного, зростеться. Головне, що з тобою все гаразд. А мені, можливо, так і треба. - він невпевнено усміхнувся й зняв руку з мого плеча. Там одразу стає холодно. - Ходімо до швидкої, хай нас оглянуть.

Кирилу наклали гіпс на руку, мені ж не дісталося майже зовсім, тільки невеличка подряпина на правій нозі.

Поліція розібралась в всій ситуації, поїхала, ми вийшли з лікарні  й сіли на лавочку.

- Вибач — кажу, винувато поглядаючи на нього.

- Та я ж сказав нічого страшного. Головне, що все минулося. - Дим від сигарет здіймався в повітря все вище, зникаючи десь над нашими головами, неприємно лоскочучи ніс. Завжди було неприємно запах сигарет, та я тільки мовчки спостерігаю за хлопцем, який нервово стукає ногою об землю.

- Я злякався.

- Я помітила. Вибач.

- Досить перепрошувати. Ти не винна. Поліція до речі взялася за університет. - мимохіть каже Кирил, затягуючи дим. Підвівся, викинув докурений бичок, поправив штани однією рукою, й обернувся до мене.  - Хочу провести тебе додому.

Я теж підвожуся, й збентежено підіймаю брови.

- Не бійся, я більше під машину не кинусь — Висоцький хмурить брови, пропалюючи мене поглядом — Ну тобто я й не кидалася! Просто так вийшло...

- Я знаю, чому так вийшло.

- До речі, чому поліція взялася за наш університет?

- Через булінг.

Я здивовано витріщаюсь на парубка. Одразу стає гаряче тілу, серце швидко стукає в грудях, я несвідомо ставлю руку на грудну клітку.

- Звідки вони знають?

- Я їм сказав. - просто каже, так ніби це якась дрібничка — Досить балачок, ходімо, я проведу тебе додому.

- Ти ж не можеш водити машину. - тупо кажу, розслабляючи руку.

- Я б міг викликати таксі, та знаєш, я ніколи не їздив на автобусі. Пора це виправляти, і здійснити мрію багатого хлопчика.