Розділ 10

Сьогодні день відчувався інакше. 
Від хвилювання через мої зовнішні зміни, тремтіли коліна, стискало шлунок, та я вперто йшла до університету. По дорозі сюди, я забігла в кафе, щоб переодягнутися в вбиральні.

Вирішила взяти білий топ, джинсову куртку та широкі джинси чорного кольору. Волосся розплела по дорозі, тепер воно хвилями спадало мені на спину.

Та не один єдиний страх переповнював мене, а ще й надія. Можливо вони перестануть до мене чіплятися?
Можливо, справа не в моїй слабкості, як сказав одногрупник, а у зовнішньому вигляді?
В наші дні, за все відповідає зовнішність та гроші.

Я з тремтячими ногами увійшла на територію нашого університету, роздивляючись навкруги.

Можливо десь тут буде Висоцький, і я зможу вже нарешті віддати йому його ганчірку. Але я досі зла на нього після вчорашнього.

На лавці під деревом, де завжди любили сидіти студенти, я помітила Роксану. Вона була сама, без своїх подружок. Голова опущена додолу, в руках телефон. Я не бачила, чи сумна вона, чи просто захоплена чимось цікавим у телефоні, бо її чорне хвилясте волосся, закривало її обличчя.
Вона на рік молодша за мене, тільки на першому курсі, а вже вважається серйозною суперницею Ніці Висоцькій. Адже вона багата, красива лялечка, і теж кинула оком на Кирила Висоцького, хай йому грець!

Я вирішую підійти до неї. Хай вона передасть футболку Кирилу. Я поки не готова зустрітися з ним.

Роксана Ротнієнко, завжди подобалась мені більше ніж Ніка. 
Завжди усміхнена, завжди допоможе, і досить того, що ніколи не ображала мене. Тож, я в її команді.

Я сідаю біля неї. Впевнена вона знає мене. Всі знають мене як нікчему, і дівчину, яку ненавидить майже кожен, хто тут навчається. Не тому, що я зробила щось погане, а тому, що я з першої хвилини не сподобалась Стецькій. Так і пішло. Потім вже впадали в очі мої чудово вибрані мамою речі. Моя сором'язлива поведінка, і невміння за себе постояти.

- Привіт - вітаюсь, відриваючи дівчину від телефону.

- Привіт - відповідає, роздивляючись мене. Її вітання прозвучало як запитання.

Голос мій не надто впевнений, серце вискакує, руки пітніють. Стискаю свою сумку сильніше, не відриваючи погляд від Роксани.

- Хотіла тебе попросити про дещо... Я випадково заляпала футболку Кирила Висоцького, і взяла її попрати додому... - кажу, дивлячись як брови дівчини підійматися вверх, через що мій голос стає ще невпевненішим. Здається, я зараз знепритомнію, як тоді, коли обілляла Кирила.

- Я хотіла б віддати її йому, але не можу його знайти. Чула, ти досить близька з ним, тому вирішила, що ти зможеш її віддати. Зможеш?

Очі дівчини радісно зблиснули, легка усмішка з'явилася на м'який, ніжних губах. Надіюсь, Висоцькому буде цілувати їх в кайф.

- Звичайно. Давай її мені.

Я порпаюся у своїй сумці, яка наповнена моїм лахміттям, знаходжу те що мені потрібно, і віддаю  дівчині.

- Ну я пішла. Бувай! - швидко  прощаюсь з нею, і прямую на пару.

- Бувай! - чую позаду себе.

***

- Кльоша, ти думала, якщо одягнешся по-людськи й нафарбуєш свій мавпячий писок, всі забудуть про те, яка ти нікчема?! - Сміх Стецької викликав нудоту. Все моє єство благало встати, і вдарити її в пику.

- Ну Нікуля, дивлячись тепер на неї, вже може навіть встати.

Як це все гидко! Я підхоплююся, і біжу геть. Більше не можу це слухати. Я бажаю їм згоріти в пеклі.

- Ніколетта, стій! - чую голос Кирила. Але вже пізно.

Останнє що я чую, пронизливий звук шин машини, яка дарує мені спокій.