Розділ 8

Нічне повітря, зірки, які вітали мене в цій комфортній тиші, дали змогу мені заспокоїтися.
Місце справді комфортне. Так і хочеться бігати полем, сміятися, і просто впасти на землю милуючись зорями. Шукати сузір'я, вдивлятися в місяць, і забути за всі свої проблеми й негаразди, які немов хвилі -  руйнують всю гармонію та надію на щасливе майбутнє. 

Щоб хтось тримав за руку й сказав...

- Сонечко, сідай в машину - чую голос з лівого боку себе.

Сонечко...

Я здивовано дивлюся на хлопця, який усміхається до мене з машини, з нерозумінням слова "сонечко" і того, коли він від мене відчепиться. Ніколи не думала, що колись буду кататися в машині в самого популярного хлопця університету, та тим більше сваритися з ними та чути від нього "сонечко".

- Невже ти думала, що я покину тебе тут на самоті з вовками? 

Зараз наші погляди зустрілися, посмішка не злазила з його лиця. Та за мить спала.

- Тут немає вовків. - кажу.  Це я знала напевне.

- Знаю. Просто думав, що ти злякаєшся і сядеш до моєї крутої таратайки. - на останньому слові хлопець зробив акцент. - Вибач за те, що обілляв тебе водою, й за те, що став частиною руйнації твого життя. 

На душі трішки відлягло. Я справді не хотіла йти цю довжелезну дорогу пішки. І я справді боялася йти самотою вночі. Тож, вирішила пристати на пропозицію Кирила.

На останок оглянулась, вдихнула свіжого нічного повітря, й залізла до машини. Двері одразу замкнулися за мною.

- Так і знав, що вибачення подіють на тебе. І мені не прийдеться відповідати за те, що твій труп знайдуть біля траси! Супер. Поїхали! - машина рушила з неймовірною, як мені здалося, швидкістю, через що мої легені втратили все повітря.

Отямитися, коли ми вже заїхали до моєї вулиці.

- То ти перепросив тільки через те, що хотів, щоб я залізла до тебе в машину?

- І так і ні. Я був... - хлопець обірвав речення, різко зупинившись, потім швидко рушив повертаючи на право, обійшов вулицю, щоб опинитися на іншому її кінці.

Обличчя Кирила набуло серйозного виразу, щелепа стиснута, заходила жовна, кісточки на пальцях побіліли від стискання керма.

- Що сталося? - Питаю, не розуміючи що відбувається.

Попереду нас був чорний джип. На вигляд дуже дорогий і новий.
Згадати в кого такий автомобіль в нашому районі, я не могла. Ніби ні в кого.. Хто ж це?
Хлопець пильно вдивлявся в машину, яка якраз помалу їхала попереду нас.

- Вийди з машини. Дійдеш сама. - голос був його різкий й холодний. Хто це був? Але я без зайвих запитань вибігла з машини.
Мене це не стосується.

Йдучи дорогою додому, повторюючи собі, що це не моє діло, я все одно гадала, що викликало таку реакцію хлопця.

***

- Вересові стежили за мною! - одразу кидаю своєму батькові, який до пізнього вечора сидів у своєму стильно облаштованому кабінеті.

- Коля Липневий? - питає батько. Це один з людей Вересових.

- Ні. Сам Вересовий.

Батько задумливо нахмурився.

- Щось не складається... Де саме ти його бачив? Можливо він був там по своїх жалюгідних справах..

- Не думаю що там були якісь справи. Це не той район.

- А що робив там ти?

- Підвозив свою одногрупницю. - відповідаю, вже знаючи, що почую.

- Ти б краще придивився до Ніки Стецької, а не до всяких повій. Стецькі багата і досить таки велична сім'я.  Досить перспективна партія для тебе.

- Я не хочу зараз про це говорити!
Наш запеклий ворог стежив за мною, а ти знову шукаєш мені кращу партію! Може досить?!

- Не думаю, синку, що за тобою стежили. Це щось інше. Ми неодмінно про це дізнаємось. Але ти до дівчини придивись, тобі треба когось на рівні з нами. І ніяк інакше.