Розділ 4

Небо ставало дедалі світлішого відтінку, вітаючи прихід тепла. 
Пахло й цвіло. Співало й вітало весну. 
Найкращий аромат. Найкращий звук - це спів пташок.

Та насолоджуватися цією красою, спокоєм і мріями, що якийсь  закоханий парубок, підійде до мене з оберемком квітів, й солодкими поцілунками, не дали. 
В мрії втрутилась жорстока реальність.

Світ, в якому я живу.

– Я кохаю тебе, о моя богине! - вигукнув  голосно хлопець в синій сорочці, що, мабуть, почули всі, хто тут знаходився. Хлопець цей був, моїм однокласником. Отже, справи погані. 
Але все одно я розгубилась, й налякано витріщалась на Миколу. От тобі й реалізація мрій. Блін.

– Ти... Ти чого?! - вигукнула я. Він своєю чергою, почав ставати на коліна. Люди, відчувши, що відбувається якесь цікаве дійство, почали підходити, або просто зменшувати швидкість, обертаючись на сцену, яка тільки починалась.

- Не можу через твої груди, лице й твої сідниці, ні дрочити, ні сексом  займатись! Бо ти перед очима стаєш, і падає й вже не встає! Моя сила! Мій друг! Моє все! - продовжив хлопець, після чого почувся сміх людей. Так жорстоко й принизливо, мені ще ніколи не було.

Я крутила головою, не знаючи куди себе подіти. Весь світ став плямою, через сльози, які наповнили мої очі, й стікали лицем. Недалеко стояла Ніка, зі своїми подружками, голосно сміючись, додаючи коментарі.

Я хотіла ставати сильнішою, та не встигла я на міліметер піднятися, як мене знову били. 
Хотіла героїчно встояти, висловитись, дати відсіч. Та не могла.

Зараз мене привселюдно ображали, а я, просто стояла й плакала.

Груди боліли, спазм здавив горло.

Я хотіла, щоб зараз вийшла звідкись людина, якій я справді не байдужа й захистила мене. Якщо цього не можу зробити сама, то хай буде хтось, кому я не байдужа!

Хай врятує мене.

Та ніхто не йшов.

Я була сама в цьому світі.

Микола ще щось говорив.

Гидота витікала з його рота, підбираючись до мене, в самі груди. До самого серця, вражаючи його все глибше.

Хлопець гидко усміхаючись, встав з колін, близько підійшов до мене, щоб нахилитися  й прошепотів мені на вухо:

-Тобі боляче, так?

- Чому ви мене так ненавидите? Що я вам зробила?

- Ти слабка - сказав хлопець. Обійшов мене, попрямував геть.

Я зустрілась з поглядом Кирила, який з незворушним лицем за цим спостерігав. За моїм приниженням. На мить  подумала, що йому не сподобалося вся ця жахлива сцена. Та це тільки на мить.

Не треба бути такою наївною. Це моя проблема.  Він аж ніяк не може бути моїм героєм...

Не пам'ятаю, як опинилася за невідомою мені будівлею, яка була мені стіною, щоб я могла сховатись.

Присіла на землю, порпаючись в сумці, шукаючи серветки.

Добре що я не користуюсь косметикою, тому вистачило тільки протерти очі й лице.

Посиділа так може пів години, може цілу вічність, зрозуміла, що ціле життя ховатись не варто.

Я вирішую повернутись до університету.

Розглядаючись по сторонах,  ловлячи дивні погляди й насмішки, дійшла до своєї аудиторії.

За цю пару в мене полетіло сотня, може тисяча папірців, які торкалися не тільки тіла, але й душі. 
Я почула нескінченність гидоти, й знову їх почую. Та зараз моїм світом була пуста дошка, на  якій незабаром напишуть, і навіть дошка буде наповнена, а я ні.

Тримаючись за сторінки зошита, потираючи, загинаючи куточки, я тримаюся.

Я ще тут.

Пара закінчилася, тому поспішила зібрати свої речі. Це приміщення стало занадто задушливе. Смертельне.

Я вибігла з приміщення. Ноги ледь тримали, хотілося опинитися скоріше у своїй кімнаті, закритися від світу, своєю м'якою ковдрою.

Хтось хапає мене за шию, й жах підійматися кислотою до самого горла. Мені здається, мене зараз знудить.

- Дорогенька, невже ти забула про мене? - приємний голос Кирила, спокійною хвилею пройшовся тілом. Нудота трішки відступила, і я могла сфокусувати свій погляд на хлопцю. Його рука перемістилась мені на плече, на лиці була легенька посмішка - зовсім не жорстока. - Де моя футболка.

– Я... Я... - Голос був крихкий, горло пересохло, тому слова важко виходили на поверхню, але я мала щось сказати.  Я знаю, що вигляд у мене заплаканої дівчини, та якось байдуже, він бачив моє приниження від початку до кінця. - Цей... Може завтра?

– Завтра? Чому? Це моя улюблена футболка, без якої моє життя чорно-біле кіно - він пустотливо зиркнув на мене, ніби хотів мене розвеселити  - Отже, зробимо так. Ти давай мені свій номер телефону, я тобі зателефоную, й скажу де ми маємо зустрітися сьогодні ввечері.

Я здивовано закліпала очима. 
- Чому ти зараз не можеш мені сказати, де ми маємо зустрітися?

– Може я хочу побазікати з тобою телефоном? Така собі компенсація за час без моєї коханої футболочки. А може я просто почути твій голос. Хто зна.

Після сказано, хлопець ніяково поглянув на мене, ніби сам не очікував, що щось скаже  таке.
І швиденько кудись попрямував, кинувши мені: 
- До зустрічі.

А потім згадала, що мама хотіла щось мені важливе розповісти. Ввечері. Коли мені треба зустрітися з Кирилом.

З цими думками я дійшла додому. Де був чай, я, і моя ковдра.

Дорогенькі, якщо вам цікаво спостерігати за мною, та за моїми творіннями, можете знайти мене в телеграм каналі: Мрія стати небом 💋