4.

Минуло два місяці

Навіть не віриться, що літо закінчилося, і на зміну йому прийшла холодна й дощова осінь. Не люблю цю пору року, але, на жаль, перемотати час до перших сніжинок неможливо, тому доводиться терпіти постійні дощі, пожовкле листя під ногами та холодний вітер, що пробирається під одяг. 

Тішить те, що хоча б сьогодні погода радує. Перше вересня, як-не-як, і мій перший день у новому універі. Виявилося, що перевестися сюди - ще те завдання, але, на щастя, допоміг знайомий Олени, котрий працює тут вже багато років. 

- Хвилюєшся? - питає хрещена, поки я розглядаю себе в дзеркалі. Сьогодні хочеться бути гарною, але головне не перебільшити. У мене за плечима більше немає батька-бізнесмена, тому доводиться жити за власні кошти, зароблені своїми руками. 

Сьогодні я одягнула чорні завужені джинси та білу блузку. На ноги туфлі, а волосся зібрала у пучок, залишивши кілька пасм. Мінімум косметики, адже з зовнішністю у мене й так все чудово. 

- Та ні, - відповідаю чесно. - Я вже скучила за лекціями та студентським життям. 

- Можливо, друзів знайдеш, - усміхається Олена. 

- Не думаю, - швидко відповідаю. - Історія з Настею довела, що в людях я не розбираюся. Краще не ризикувати більше. 

- Не всі такі, як ця Настя, - продовжує тітка. - До того ж ти більше не донька мільйонера. 

- Можливо, - сперечатися не хочу, тому просто закриваю цю тему. 

Цілую Олену в щоку й, прихопивши сумку, залишаю її квартиру у самому центрі міста. До речі, від неї до універу п'ять хвилин пішки. Ось це мене шалено тішить, адже їздити на таксі я не можу собі дозволити, як і окупувати машину тітки. 

Виходжу з під'їзду у піднесеному настрої. Минуло цілих два місяці відтоді, як моє життя зробило крутий поворот, але я зовсім не шкодую про це. За час мого перебування тут батько жодного разу не зателефонував. Я сама набрала маму тиждень тому, щоб привітати з днем народження. Поговорили сухо й ні про що. Здається, вони реально викреслили мене зі свого життя. І хоча мені боляче це усвідомлювати, потроху рана затягується. 

Добре, що у цей непростий період поруч була Олена. Вона не лише виділила мені кімнату у своєму домі, але й з роботою допомогла. Тепер я працюю в одному з її салонів візажистом. Мені подобається наводити красу та робити людей щасливими. А коли за це ще й гроші отримуєш, взагалі чудово. 

Минає п'ять хвилин, і я вже перед величезною будівлею університету. Поки йду до входу, в очі впадає стоянка, заставлена дорогими автівками. Більшість студентів цього універу - діти багатих батьків. Зовсім недавно я такою ж була. Але кому, як не мені, краще знати, яка відповідальність лягає на плечі з цим багатством. 

Оминаю гамірну компанію молоді, котра зібралася на стоянці, і прямую до масивних дверей. Всередині приміщення доволі старе, але від того не менш атмосферне. Люблю такі місця, що дихають історією. 

Сьогодні у нас немає лекцій, тільки зустріч з куратором в аудиторії. Я перевелася на третій курс, тому буде доволі важко влитися у колектив студентів, які разом вже три роки. Спочатку треба знайти свою аудиторію, ну а з усім іншим буду розбиратися по ходу. 

Якщо я думала, що потрібна аудиторія знайдеться швидко, то сильно помилялася. Ніде не було інформації, де її шукати, а до початку зборів залишилося менш ніж п'ять хвилин. Не хотілося мені прийти після дзвінка й бути темою для розмов. Ні, я не боюся поглядів людей, але зараз хочеться бути тихіше води й не привертати до себе уваги.  

Зрозумівши, що самостійно нічого у мене не вийде, вирішую попросити допомоги у когось зі студентів. Саме в цей час у коридорі з'являються двоє хлопців, котрих я бачила на стоянці. Один блондин, а інший брюнет. Їхній одяг брендовий і дорогий, тому було б правильно триматися від таких осіб на відстані, тільки от зараз не до цього, адже запізнення лякає мене більше, аніж розмова з ними.

- Привіт! - швидко наближаюся, і вдається навіть привітно усміхнутися. - Ви мені не допоможете?

- Залежить від того, що тобі треба, - від мене не приховуються зацікавлені погляди хлопців. 

- Я шукаю аудиторію 205. Не підкажете, де це? - стримано питаю. 

- Двісті п'ята? - дивується блондин. - Ти новенька?

- Ага. Перевелася сюди, - відповідаю стримано. - То як? Ви мені допоможете?

- Без проблем, крихітко, - додає брюнет. - Ми також йдемо туди. Схоже, в одній групі будемо навчатися. 

- Круто! - радості з цього приводу не відчуваю. Видно ж, що новенька зацікавила цих двох, а мені цього зовсім не треба. - Я Тіна. 

- Назар, - усміхається брюнет і демонструє мені рівні вибілені зуби. Напевно, у цього хлопця відбою від дівчат немає. 

- Макс! - додає блондин. У нього блакитні очі й милі веснянки на носі та щоках. 

Познайомившись, ми таки прямуємо до аудиторії, і я навіть радію, що познайомилася з цими двома. Хлопці швидко вводять мене в курс справ і розповідають про нашого куратора, котрий ненавидить запізнення. Він доволі молодий, але дуже серйозний. Усі дівчата з розуму сходять від нього, а бідні хлопці змушені терпіти такого конкурента. 

В аудиторії вже повно народу. Завмираю біля дверей, тому що навіть не уявляю, де можна знайти вільне місце. І тут на допомогу знову приходять мої знайомі.