2.

Коли я говорила про випивку, то зовсім забула одну важливу деталь: грошей у мене немає, тому пригощати свого рятівника не вийде. Та його, здається, це не хвилює, і, коли проходимо у бар, він впевнено крокує до стійки. 

- Зачекай! - хапаю його за руку, і чоловікові доводиться зупинитися. 

- Що таке? - здивовано питає. - Передумала? 

- Ще чого! - фиркаю в черговий раз. - Замов мені щось, а я повернуся через хвилину. 

Відпускаю його кінцівку й швидко прямую у вбиральню. Якщо мого рятівника зовсім не бентежать погляди гостей бару, то мені трохи ніяково. Зачинившись у вбиральні, швидко знімаю фату й відчуваю неймовірне полегшення. Без докорів сумління викидаю її у смітник і те ж саме роблю з рукавичками. Було б добре ще й сукні позбутися, але не думаю, що розгулювати баром в одній білизні буде хорошим виходом з ситуації. 

Коли повертаюся до незнайомця, він уже розливає по склянках щось коричневе й точно дуже міцне. Те, що мені зараз треба. Сідаю на стілець поруч з ним і беру склянку в руки. 

- За що вип'ємо? - зацікавлено мене розглядає. Напевно, не вірить, що я буду пити. 

- За майбутнє! - впевнено відповідаю і п'ю алкоголь одним махом. Рідина миттєво обпікає горло, і чоловік подає мені іншу склянку, з соком. Здається, я трохи переоцінила власні сили. 

- Не розкажеш, чому втекла з власного весілля? - незнайомець п'є, не поспішаючи. Здається, йому поспішати нікуди, а от мені просто не терпиться забутися в невідомості хоча б до завтра. 

- Не розкажу, - відповідаю і знову наливаю віскі у склянку. - Давай краще познайомимося, а то ти врятував мене, а я навіть імені твого не знаю. Я Тіна. 

- Марат, - відповідає чоловік. 

- Дякую тобі, Марате, - кажу абсолютно щиро. - Хто б міг подумати, що допомога прийде від абсолютно незнайомої людини, а усі рідні будуть проти мене. 

Знову випиваю, щоб заглушити гіркоту, що з'являється у горлі. Добре, що мій телефон розбився. За ним татко знайшов би мене за лічені хвилини, а так йому ще  доведеться постаратися, щоб знайти погану доньку. 

Минає хвилин тридцять, і за цей час встигаю випити  понад п'ять склянок. У голові нарешті стає спокійно і ситуація з весіллям більше не здається такою плачевною. Мій колега по пляшці більше мовчить, а от я в якийсь момент вирішую вилити на нього всі свої проблеми. 

- У мене таке враження, що ми в середньовіччя повернулися, - хмуриться Марат. - Хіба твій батько не розуміє, що ти страждати будеш з цим Давидом?

- Про які страждання ти говориш? - бурчу. - На кону шалені гроші, Марате. Про мої почуття ніхто не буде думати. 

- І що тепер робити будеш? Рано чи пізно доведеться додому повернутися, - питає чоловік.

- Сьогодні я не хочу про це думати, - важко зітхаю і тягнуся за черговою порцією алкоголю. - Залишу це на завтра. 

Марат киває, а коли збираюся випити зі склянки, забирає її просто у мене з рук.

- Думаю, з тебе досить, - серйозно заявляє і підводиться на ноги. - Ходімо, Тіно. Відвезу тебе в готель.

- Навіщо в готель? - не можу второпати, чого він від мене хоче.

- А що, одразу додому? - ледь помітно усміхається. Розумію, що він має рацію, адже додому мені сьогодні не можна. Повільно підводжуся на ноги, але несподівано тіло веде вбік, і Марат дуже вчасно обхоплює мою талію та пригортає до себе. 

- Ти знову мене врятував, - сама не розумію, чому так широко усміхаюся. Обличчя чоловіка зараз навпроти мого, а його очі так сильно притягують, наче два магніти. 

- Ага, - хмикає і відступає. Одразу стає холодно та неприємно, але доводиться змиритися з цим. 

Марат пропускає мене вперед, а сам йде позаду. Коли виходимо з бару, на дворі якраз сутеніє. В одній сукні стає холодно, тому одразу обіймаю себе руками. Та вже за мить мені на плечі лягає піджак чоловіка, а аромат його парфумів проникає у ніздрі. 

- Дякую! - Марат схожий на принца з казок, але я ж то знаю, що вірити чоловікам не варто. Давид також був хорошим і ніжним зі мною, а що вийшло в кінцевому результаті? 

Чоловік киває і зупиняє машину таксі, яка їде повз. Спочатку чекає, коли сяду я, а сам розміщується спереду, поруч з водієм. Я не знаю, у який готель ми їдемо та навіщо, і не збираюся запитувати про це. Через стрес та алкоголь починають злипатися повіки, тому доводиться триматися до останнього, щоб не заснути просто в таксі.

- Приїхали! - голос водія змушує виринути з сонного марева. Коли бачу через вікно вивіску найдорожчого готелю нашого міста, видихаю з полегшенням. Здається, зовсім скоро зможу заснути у м'якому ліжечку.

-А як же твій автомобіль? - згадую одну важливу деталь. 

-Завтра заберу! - коротко відповідає. 

Марат розраховується і першим залишає салон. Тоді відчиняє двері для мене й навіть руку свою подає. Приймаю її без роздумів й, опинившись на вулиці, почуваюся трохи ніяково. Здається, алкоголь зовсім мені не допоміг, тільки гірше зробив. Всередині якась порожнеча та безвихідь. 

- Ходімо? - питає Марат, коли таксі їде, а я залишаюся стояти на місці. 

Киваю і йду за ним до входу. Мене зацікавлено розглядають гості готелю, але хіба це має мене хвилювати?