Розділ восьмий

Ранок вийшов напруженим. Вчора мені здавалось, що я просто прокинусь, зроблю вигляд, наче нічого не було, і все пройде добре. Але настав ранок, а я просто задихалась від страху і не знала, як дивитись Алексові в очі. З кімнати виходила потайки, наче боялась, що він зараз вискочить з-за кутка. Звісно ж, нічого такого не сталось; чоловік виявився внизу, на першому поверсі, і явно був дуже сердитим.

Через мене?..

- Добре, що ти вже прокинулась, - погляд його став трохи м’якшим, коли я спустилась. – Вибач за вчорашнє, були термінові проблеми, не міг не відповісти, - він підійшов до мене ближче. – Готовий загладити свою провину так, як скажеш. Тільки за кілька днів, бо зараз у мене трохи завал.

- А, та все добре, - повела плечем я. – Просто… Вчора був складний день, і я одразу ж заснула, і… - слова якось дивно загубились, коли я подивилась Алексові в очі.

Всі виправдання стали смішними. Я злякалась, і він це прекрасно зрозумів, от і все.

Мене врятував черговий дзвінок. Вельченко підняв слухавку, знову вліз в якусь дуже нервову розмову, а я змусила себе відкрити холодильник і знайти там що поїсти.

Жодного задоволення сніданок не приніс. Я б взагалі з задоволенням обійшлась без нього, але востаннє їла вчора в обід, і так можна догратись до язви. Берегти своє здоров’я – це логічно, навіть якщо через стрес нема ні апетиту, ні бажання щось з собою робити.

Я ще раз зиркнула на Алекса, та він бу надто захоплений розмовою. Власне кажучи, те, як він гаркнув в трубку на свого співрозмовника, змусило і мене підстрибнути на місці. Я спробувала абстрагуватись від чужої розмови, але виходило паршиво. Від кожного гучного звуку мороз йшов шкірою, але втікати було нікуди, бо ж ми зараз повинні були поїхати на роботу.

Коли Алекс покінчив з розмовою, я якраз доїла сніданок. Ми знов зустрілись поглядами, і я, долаючи страх, уточнила:

- Якісь проблеми?

- Та дурниці, - махнув рукою Вельченко. – Просто дуже… Дуже дурні люди. Але люди часто бувають дурними, то ж не привід зривати собі нерви, правда?.. Кілька днів – і вирішу.

- Я можу чимось допомогти?

- М? Ні, твоїх секретарських обов’язків це ніяк не стосується, - похитав головою він. – Це по іншій роботі.

Я мимоволі здригнулась.

- Не знала, що в тебе є… Інша робота. Мені здавалось, бізнесу більш ніж достатньо, він же і так забирає купу часу. Хіба ні?

- Бізнес? Так, бізнес забирає, - погоджуючись, кивнув чоловік. – Та в мене окрім нього ще є… Кілька занять, - Алекс скривився. – Але то таке. Зараз це не має значення. Готова їхати до офісу?

- Так, звісно, - кивнула я.

Чомусь мені здавалось, що на роботі стане спокійніше. Зрештою, там я зможу сконцентруватись на якихось поточних задачах, виконуватиму свої професійні обов’язки, а все решта не матиме значення. І згадувати вчорашні поцілунки не доведеться зовсім.

Правда, в машині я все одно зайняла заднє сидіння. Алекс здивовано вигнув брови та поцікавився:

- З чого б то раптом такі зміни?

- Та це я… - щоки моментально розчервонілись. – Просто в мене голова трохи паморочиться на передньому сидінні іноді. Коли от-от мають початись… Ті дні.

Я навіть не збрехала. Списати на гормони власне тремтіння та поганий настрій, звісно ж, було б дуже по-дурному, я розуміла, що мене так викручує з інших причин, але повідомляти про них чоловікові ще страшніше, ніж про фізіологію.

Алекс знизав плечима.

- Добре, роби як тобі краще. Як буде треба якесь знеболювальне чи поїхати додому – скажеш.

- Так, дякую, - прошепотіла я.

Віктор чи, наприклад, мій батько в цей момент скривились би від огиди та звеліли б не говорити про «оті мої жіночі справи». Та Алекс лишався максимально спокійним, в нього, здається, і в голові не було вимагати від мене з посмішкою на устах приховувати власний біль і дискомфорт.

Правда, зараз він взагалі ні на що не мав часу. До роботи ми доїхали так швидко, як ніколи досі, і вже в ліфті Алекс знову вліз в мобільний телефон та почав щось шукати.

Це був, напевне, перший день, коли він не видав мені одразу завдання, а просто покинув посеред приймальні та влетів до свого кабінету, паралельно набираючи чийсь номер. Алекс міцно зачинив за собою двері, даючи зрозуміти, що розмова не призначена для моїх вух, і все, що мені лишалось – це просто взятись за свою звичну роботу.

Звісно ж, не можна було сказати, що мене це якось надто засмутило. Роботи вдосталь лишалось ще після вчорашнього дня, і я взялась підтягувати учорашні хвости.

Наближався час обіду. Алекс досі не визирав зі свого кабінету, я ж нарешті розсортувала папери, які вчора ввечері приніс кур’єр, і зрозуміла, що шефа, напевне, варто відволікти від роботи. Що б я собі про вчорашнє не навигадувала, не можу ж я дозволити йому сидіти голодним цілий день… Але без приводу зазирати в кабінет Вельченка я не ризикнула, вирішила зробити кави.

Та кава, як на зло, закінчилась. Я невдоволено прошипіла собі під ніс, що наступного разу буду уважнішою, схопила сумку та побігла до виходу. Супермаркет був неподалік, на цій же вулиці, і я сподівалась, що зараз швиденько придбаю каву та повернусь назад.