Розділ сьомий

Після слів Марії мені було не по собі. Я, звісно ж, виконувала свою роботу, та скоріше на автоматі, не до кінця розуміючи сенс власних дій. В голові постійно повторювались одні й ті ж слова. Він мене використовує. Та навіщо? Я йому, здається, геть не цікава. Просто співробітниця, на яку можна не звертати увагу.

Та Вельченко був уважнішим, ніж я могла б припустити. Ми їхали додому разом, і, коли машина зупинилась на світлофорі, Алекс повернувся до мене і серйозно спитав:

- Щось сталось? Ти сьогодні якась дуже похмура сьогодні.

- Все добре, - озвалась я.

- Та зміюка чогось тобі наговорила?

- Яка зміюка? – я зробила вигляд, ніби нічого не розумію.

- Летенюк.

- А… Ні-ні, - похитала головою я, чомусь вирішивши, що правильніше буде не згадувати про попередження Марії. – Я просто втомилась.

Алекс кинув на мене підозрілий погляд та досить байдуже поцікавився:

- Я перевантажив тебе роботою?

- Зовсім ні! - вигукнула я аж надто палко. – З роботою все в порядку. Я втомилась від невизначеності, від нерозуміння, що чекає на мене далі. Від ізоляції, від чотирьох стін. Раніше в мене в житті все було просто та ясно. Робота до шостої, потім додому. Ввечері або на вихідних вийти кудись з подругами. Прогулятись, може…

- Сумуєш за нічними клубами? – осміхнуся Алекс.

- Я в них ніколи не ходила, - чесно відповіла я. – Навіть не знаю, як це воно, та мені не дуже й цікаво. Я б краще сходила до парку.

- Можемо заїхати просто зараз.

Мій погляд відображав просто неймовірне здивування. Я дивилась на Алекса так, наче, власне, побачила його вперше в житті. Це правда каже він? Чоловік, серйозніший за камінь, пропонує мені вирушити до парку? Навіщо б йому це було треба?

Знову згадались слова Марії, але я спробувала відігнати спровоковані нею думки подалі. Хай каже що хоче, вона також зацікавлена особа. Алекс і так може відібрати у мене все, що забажає, бо я фактично його полонянка. Використовує? Смішно! Я поруч з ним наче дрібна комашка, яку він може роздушити, якщо забажає, а може просто викинути за межі свого дому, якщо набридну. От і все. І не треба шукати потаємний сенс там, де його нема.

 - Я була б дуже рада. Але у вас на це нема часу…

- Поза роботою можеш звертатись до мене на «ти», так буде комфортніше, - раптом досить м’яко та привітно всміхнувся мені чоловік. – Я не проти.

- Правда?

- Щирісінька. Мені так навіть приємніше буде, - кивнув Алекс. – Все одно ж живемо разом. А я відчуваю себе якимось старим дідом, коли ти до мене звертаєшся на «ви». «Передайте будь ласка солі, Алексе», - він досить смішно відтворив мою інтонацію, і я, не втримавшись, захихотіла.

- Ну, на діда ви… ти не тягнеш. – виправилась я. – Скільки у нас різниця у віці? Років десять, так?

- Одинадцять, і це не так вже й багато, - кивнув Алекс. – Зрештою, ми обидва давно вже не діти, так що це геть не катастрофічно. Ну, принаймні, для мене, за тебе я поручитись не можу.

Його цікавить моя думка? Серйозно? До цього мені здавалось, що Алекс взагалі ніколи не запитує оточуючих, що вони відчувають, а зараз, перехопивши його погляд, я навіть відчула якусь турботу і зацікавленість.

На жаль, контакт довелось розірвати. Світлофор нарешті спалахнув зеленим, і ми зрушили з місця. Я влаштувалась трохи зручніше на сидінні, спробувала відволіктись, розглядаючи місто за вікном машини, та, зрозумівши, що мовчанка затягується, зронила:

- Нормальна різниця у віці, нічого критичного. Я б злякалась, якби це було років двадцять-тридцять, напевне. Ну, або якби я була старшою…

- Вважаєш, що жінка повинна бути молодшою за чоловіка?

- Так. Це ж правильно. Ну… Так має бути, напевне. Мене так навчали.

Алекс осміхнувся.

- А мене навчали, що двоє в парі мають кохати один одного. Все інше не має жодного значення, хай там скільки між ними було б років, - він трошки помовчав, а тоді додав: - Моя мама на вісім років за тата старша, а стосунки в них набагато кращі, ніж в інших родинах. Я б хотів, аби моя дружина кохала мене так само сильно, як мама кохає тата.

- Марія не впоралась?

Це питання, напевне, було надто грубим і надто особистим, бо воно так і повиснуло в повітрі, доки Алекс звернув зі звичного маршруту, здається, всерйоз маючи намір вирушити до парку. Я вже була готова заговорити знов, аби стерти цю огидну паузу між нами, продовжити легку, приємну розмову, та Вельченко раптом сам порушив тишу.

- Марія навіть не намагалась, - промовив він спокійно. – Ми познайомились в дев’ятнадцять, були молоді та дурні – інакше нізащо б не одружились. Чотири роки провели у шлюбі. А потім якось зрозуміли, що не підходимо один одному, і розбіглись, - машина поїхала ще швидше, і я дуже гостро відчула, що Алекс зараз лютує, хоча міг би просто оминути цю неприємну для нього тему. – Я її не виню. Вона була занадто амбітною, я не міг вдовольнити її запити. Розійшлись і розійшлись.

- Але зараз між вами, здається, не найкращі стосунки. Чому?