Розділ шостий

Це був самий довгий тиждень в моєму житті.

Спочатку, коли я провела в офісі у Алекса лише один день, мені чомусь почало здаватись, ніби все це не насправді. Так, ілюзія, тимчасовий захід з метою безпеки. Ще кілька діб, і все закінчиться, наче за клацанням пальців. Але уже на третій день я прийшла до висновку, що моє життя повністю перевернулось з ніг на голову. Вже нічого не виправити, не відмотати час назад, як би мені не хотілось того зробити.

Я не знала, ким себе відчувати. Просто секретаркою, співмешканкою, ким?.. Ми з Алексом бачились майже постійно, їли за одним столом, розмовляли щовечора, а я все ще знала про нього хіба що його ім’я. Чоловік-таємниця, ось ким він був, загадковий, далекий та абсолютно чужий.

Зрештою, я просто звеліла собі сконцентруватись на роботі. Зрештою, задачі були не такими вже й складними, а інші співробітники реагували на мене здебільшого нормально. Так, у мене не було шансів з кимось подружитись, як мінімум тому, що моя діяльність не передбачала тісної взаємодії з іншими, відійти від робочого місця я не могла, а Алекс явно не зрадів би тому, що в його приймальні постійно ошиваються сторонні. Та тут на мене не дивились косо, не говорили грубощів, як зрідка траплялось на попередній роботі… Дарма, що єдиний колектив, який у мене тут був – це зелені яблука на тарілці, що так і стояли на столі. Я вже багато до чого звикла, тому зараз, коли грюкнули двері, я не відчула звичного прискорення серцебиття, лише повернулась до потенційних відвідувачів, майже готуючись сказати, шо Алекс зайнятий та нікого не приймає. Це доводилось говорити майже кожному; Вельченко дав чіткі інструкції стосовно людей, яких можна до нього впускати.

Та сьогоднішні гості належали саме до білого списку. Це був Платон Лісовський, відомий своєю ексцентричністю багатій, та його особиста помічниця, Поліна.

Першою я побачила саме жінку. На відміну від мене, помічниця пана Лісовського виглядала дуже в собі впевненою. Висока, статурна, гарна, вона трималась за лікоть Платона Дмитровича так, наче це вона тут була начальством, а не він. Сам геній-мільярдер Лісовський, трохи сонний, здається, не зовсім розумів, чого вони приїхали сюди в таку рань.

- Доброго дня, - я скочила на ноги. – Вітаю у…

- Привіт, - махнув рукою Платон Дмитрович. – Алекс в себе?

- Так, можете проходити.

- Чудово, - буркнув він. – Полю?.. Ти тут побудеш чи з нами?

- Тут, - знизала плечима вона та відпустила шефову руку.

Лісовський кивнув, кинув на мене повністю позбавлений цікавості погляд та направився до дверей, що вели в кабінет. Поліна роззирнулась, взяла невелике яблуко з широкої тарілки, зважила його в руці, а тоді…

Кинула у Платона.

Я, широко відкривши очі від здивування, спостерігала за тим, як він озирнувся в самий останній момент, отримав цим яблуком в плече та чудом встиг його перехопити, перш ніж воно полетіло на землю.

- Тільки недовго, гаразд? – милим голосом попросила Поліна.

Я чекала, що Лісовський визвіриться на неї – казали, що в нього неймовірно паршивий характер! – чи скаже, що то не її собаче діло, а він… Ласкаво всміхнувся та кивнув.

- Зроблю все від мене залежне, - він міцно стиснув яблуко в руці та нарешті зайшов до кабінету.

Поліна перевела погляд на мене та абсолютно миролюбиво поцікавилась:

- Я присяду тут, ти не проти?

- Ні-ні, звісно, - похитала головою я. – Сідайте… - і, не витримавши, видихнула: - Ви така смілива!

- Це ж бо в чому? – Поліна втомлено опустилась на невеликий диванчик в приймальні.

- Ну… Я б ніколи… Не зважилась кидати, кхм, яблуком у власного шефа, і…

- Ой, - Поліна закотила очі. – Він би все одно спіймав. Ну, а не спіймав би – то мені ті синці лікувати. Яблуком не вбивають.

- Але все одно! Він вам таке дозволяє! – я здригнулась. – Я навіть дихати тут боюсь…

- Я так розумію, на Алекса ти працюєш недавно.

Я кивнула, погоджуючись.

- Воно й видно, інакше в тебе б не виникали питання щодо нас з Платоном. Не турбуйся, все добре, - Поліна розслаблено всміхнулась. – Скоро і ти перестанеш сахатися власного шефа.

- Оце навряд. Яблуками я в нього кидатись точно не буду, - я повела плечем. Алекс мене відверто лякав, які там вже яблука!..

- Ну, - Поліна осміхнулась, - яблуко – то вже спеціальна моральна компенсація для тих нещасних особистих помічниць, які сплять зі своїм шефом.

Напевне, зараз я була така біла, що перегнала б будь-яку стіну за кольором.

- Ви… З ним…

- Ну, так, - легко знизала плечима Поліна.

- Невже він вас змушує?

Жінка так усміхнулась, що я аж відступила на півкроку та ледь не впала у власне крісло.

- Господи, дитино, - закотила очі Поліна, хоча була за мене всього на кілька років старша. – Ніхто мене не змушує, звісно ж.

- Але… Я… - на моїх щоках можна було кип’ятити воду в склянках. – Просто… Вибачте, я… Мені здається просто, що стосунки з начальством – це якось трохи неправильно…