Розділ п'ятий

Мені здавалось, що зі збором речей я впоралась в рекордні терміни. В квартирі, правда, наче ураган пробігся, але більше я не хотіла лишатись тут ані на секунду. Швидше, швидше поїхати геть та забути про все, що могло статись…

Алекс кидав на мене зацікавлені погляди, але нічого не говорив, очевидно, задоволений моїм поспіхом. Я ж лише мріяла про ту мить, коли опинюсь за стінами будинку, який вважала безпечним, і зможу сховатись від усього світу. Будь-які думки про Віктора, втрачене кохання та усе решту просто вимело з голови.

Та, на жаль, сьогоднішньому дню не судилось бути спокійним. Вельченко дійсно завіз всі речі, які я зібрала та знайшла у що впхати, додому, дозволив перевдягнутись та повідомив, що сьогодні ми ще їдемо до його офісу.

- Буду вводити тебе в курс справи, - байдуже зронив Алекс. – Тобі, зрештою, ще працювати секретаркою. А мені треба нормальний секретар, який розуміє, чого я від нього прошу. Гаразд?

- Так, - судомно кивнула я. – Звісно. Я… Мого попереднього шефа влаштовувало все, що я робила.

- І що ти робила?

Це питання могло прозвучати двозначно, але погляд Вельченка був таким спокійним, що я відкинула геть усі підозри. Його цікавить моя професійна спроможність, зрештою, він м’яко кажучи спонтанно взяв мене на роботу.

- В мої обов’язки входило складати особистий графік шефа, відповідати на дзвінки, домовлятись про місця зустрічей для нього, бронювати столики в ресторанах чи номери у готелях, якщо буде потрібно, збирати потрібні підписи на документах, які він мені залишав, ну, і тому подібне. А! Каву готувати і замовляти обід.

- Чудово, - кивнув Алекс. – Ось цим ти в мене в офісі і займатимешся. Приймальня давно стоїть порожня, а я втомився вирішувати дрібні питання сам. Але, - він уважно глянув на мене, - підпишеш договір про нерозголошення. Добре?

- Звісно! – запевнила його я. – І ніколи нікому нічого не скажу. Клянусь. Я…

- Та не бійся так, - всміхнувся Алекс, - я ж не збираюсь просити тебе скласти графік найманих вбивств на тиждень.

Я зблідла.

- Невже ви таким займаєтесь?

- Господи, - він закотив очі, - та ти взагалі жартів не розумієш, чи що? Звісно ж, я таким не займаюсь! Я бізнесмен, а не злочинець.

- Вибачте, - прошепотіла я. – Просто я зараз дещо налякана, і у мене правда проблема з жартами.

- Ну, звикай, - знизав плечима Алекс. – Платон – це мій друг, теж бізнесмен, - тебе б до серцевого нападу довів за півгодини. Але все добре, в мене звичайний бізнес. Нічого такого.

- А… - я затнулась. – Напевне, мені не можна питати.

- Та питай, - знизав плечима Вельченко. – Чого ти… Говори, ну?

- Просто, ті бриготолові так вас злякались. І та людина, що приходила до мене додому, теж відступила. Навряд чи вони б так вчиняли, якби ви були простим бізнесменом.

- Ти права, - кивнув Алекс. – Але то не по бізнесу, а по іншій моїй роботі.

- Іншій роботі? – перепитала я.

- Так, - легко кивнув Вельченко. – Вони вважають, що я кримінальний авторитет.

Я заморгала, не розуміючи, чи серйозно він це каже, чи ні.

- Але ж ви не…

- О, ні, я ж тобі сказав – нічого такого. Я поважаю закон, - всміхнувся він. – Видихни. Ніякого криміналу. Просто я працюю на спецслужби та маю власний відділ.

Боже милостивий, то він жартує чи серйозно це все каже?!

Я не зважилась уточнювати. Зрештою, щось мені підказувало, що мені просто не варто цього знати. Так, у нього є якась робота, вона достатньо специфічна, і мені ж буде краще, якщо я не стану сунути в це свого носа. Якось вже переживу без зайвої інформації.

Але спецслужби – якщо він не знущається наді мною, звісно, а говорить серйозно, - це набагато краще за кримінал. Буду на це сподіватись.

- Відімри та ходімо, - легенько підштовхнув мене Алекс. – Покажу тобі робоче місце.

Я підкорилась. Страх все ще сковував тіло, але не настільки. Якби Вельченко хотів зробити мені щось погане, він би це давно зробив, правда ж? Йому не так складно було просто лишити мене наодинці з тими людьми, що прийшли по мою душу. Але він вчинив інакше, захистив мене. Нічого взамін не просить, лише певні правила окреслив. Я мушу йому довіряти.

Мушу, навіть якщо від кожного погляду серце в п’яти.

Зрештою, мені вдалось дещо заспокоїтись дорогою до офісу. А коли я опинилась в будівлі, треба сказати, досить стандартній на вигляд, то остаточно видихнула. Тут нічого поганого не відбудеться. Просто черговий багатий офіс, така собі синя висотка-свічка зі скляними стінами, що намагається пронизати своїм шпилем небо.

Нагору ми підіймались ліфтом, причому не самі. На різних поверхах заходили і виходили люди. Вони всі незмінно вітались з Алексом, тоді кидали на мене дещо здивований погляд, а далі - знову поринали у свої справи. Я не розуміла, звідки взагалі брався той інтерес, що злегка спалахував в їх очах, що в мені такого? Чи справа в тому, що я стою поруч з Вельченком?

Зрештою, я була рада, коли ми нарешті вийшли з ліфта. Подолали просторий хол, яким зараз снували люди, дійшли до великих дверей, і Вельченко штовхнув їх, а тоді пропустив мене вперед.