Розділ четвертий

Я ні разу не бачила Віктора в бійці, але періодично, приходячи до мене, він вихвалявся збитими кісточками пальців. Говорив, що це по роботі, довелось добряче вмазати комусь, а коли я питала, ким же він таким небезпечним працює, Віктор пошепки відповідав, що все це таємниця, а він агент спецслужб.

Для себе я визначила, що він працює якимось охоронцем або, можливо, тренером з боксу чи чогось подібного, от і має результат. Хлопець про мої припущення знав та ніяк їх не заперечував.

В будь-якому випадку, битись він вмів, і мені про цей факт було відомо. Тому я злякано зверескнула, коли він кинувся на Алекса, навіть думала кинутись до Вельченка, встати між чоловіками, аби припинити бійку, та не встигла навіть зрушити з місця.

Олексій легко пішов в сторону, рухаючись плавно, наче великий хижий кіт, і атакував також. Його удар мазнув Віктора по плечу, і той здригнувся, явно не чекаючи, що хтось здатен дати йому відсіч.

- Ти, мазун в костюмчику, відвали від моєї дівчини, - прошипів він. – Бо я тебе зараз швидко навчу, як до чужої кралі підкочувати.

Він знову замахнувся, і цього разу кулак досяг мети. Я побачила, як врізаються Вікторові пальці в щелепу Олексієві, а потім…

Спочатку мені здалось, що Вельченко падає. А потім я зрозуміла, що він почав відкидатись назад ще до удару, і кулак полетів слідом за ним, намагаючись дістати мети. Так, Віктор його зачепив, можливо, Алексові навіть було боляче.

Але удар у відповідь, підсилений інерцією Вікторового тіла, відкинв того на метр. Хлопець зігнувся навпіл, захрипів від болю, тоді підняв голову, лютим поглядом пропалюючи Олексія, і ринувся вперед.

- Ідіот, - випалив Вельченко.

Вони обмінялись короткою серією ударів, і зрозуміти, хто саме вийде переможцем з ситуації, було майже неможливо. Обидва чоловіки нагадували двох диких звірів. Тільки Алекс – якусь рись або, може, пантеру, а Віктор – вовка.

Злого, готового перегризти горлянку, але не здатного оцінити всю небезпеку чужої плавної, котячої грації.

Алекс не планував розмінюватись на дрібниці. Він витратив ще кілька секунд на те, аби дозволити Вікторові нанести удар чи два, розкритись, а тоді з усієї сили врізав йому кулаком у груди, або може й нижче – я не змогла розгледіти. Це, напевне, був заборонений прийом, і Віктор захрипів, похитнувся та впав на коліна геть поруч зі мною.

Я хотіла кинутись до нього, допомогти підвестись, та напоролась на погляд Вельченка і знову позадкувала до автомобіля.

Стало страшно.

Що ж він за звір такий?..

- Ну що, - уїдливо протягнув Алекс, - ще є бажання битись?

- Відвали від мої дівки, - прохрипів Віктор.

- Це ти відвали, - голос Вельченка був спокійним та байдужим.

Він нахилився до Віктора, вчепився пальцями в його волосся, змушуючи хлопця закинути голову назад, та ласкаво промовив:

- Зарубай собі на носі: вона вже тобі ніхто, і тобі краще забути, що ви взагалі були знайомі. А як захочеш полізти, то уточни у свого начальства, хто я, і воно тобі розкаже, як далеко від мене треба триматись, якщо не хочеш свої кістки всім містом збирати.

Аби не закричати, я затиснула собі рот долонею. Погроза звучала страшно, а Віктор, здається, наче нічого й не чув.

- Ти ще за це поплатишся, - замість того, аби відступити, прошепотів він. – Ти за це дорого заплатиш, проклятущий…

- Я запам’ятаю твою надзвичайно змістовну погрозу, - всміхнувся Алекс. – А тепер вали звідси, і аби я більше тебе не бачив.

В очах Віктора не було покори. Та він піднявся, струсив пил з колін, кинув на мене останній злий погляд і побрів геть.

- Тупа побита собака, - прокоментував Алекс.

- Ви його побили! – прошепотіла я. – Але навіщо? Я не розумію…

- Послухай, дитинко, - Вельченко повернувся до мене, і я побачила, що в нього розбита губа. – Цей хлопець тобі не пара.

- А хто пара? Ви?!

- Може, і я, - легко знизав плечима Алекс. – Або якийсь симпатичний ботан, який щойно закінчив політехнічний та влаштувався програмістом у хорошу фірму. Або економіст чи менеджер в гарненькому костюмчику, який ходить на роботу п’ять днів на тиждень, має фіксований час на обід, носить чисті сорочки та має легальний дохід. Тобі треба хтось безпечний, Мілано, або принаймні хтось такий, користі від кого буде більше, ніж шкоди. І за жодним з цих параметрів оте мурло не проходить.

- Нащо ви влізли в бійку?

- Бо він кинувся на мене. І радій, що тут забагато свідків, а в мене замало часу, - відрізав Алекс. – Бо скажену собаку зазвичай не відпускають бігати далі.

- Ви б, - злякано прошепотіла я, - вбили його?

- Та боже збав. Я б здав його поліції, - відрізав Алекс. – І додав би маленьку купку компромату. А тепер викинь з голови свого колишнього хлопця і веди до квартири. У нас мало часу, і мені ще треба зробити щось з губою перед діловою зустріччю.

Після всього, що трапилось, я відчувала себе розбитою та загубленою. Рятівний ступор дав мені не впасти в істерику, і я мовчки рушила до дверей під’їзду, зусиллям волі переставляючи ноги та змушуючи себе наближатись до мети. Алекс рушив слідом за мною, та не поспішав наздоганяти. Між нами зберігалась відстань приблизно в два-три кроки, така собі уявна свобода.