Розділ третій

Для сну Алекс мені видав абсолютно нову, хоч і чоловічу, футболку та пояснив, як зачиняються двері в кімнаті. Спочатку мені хотілось пожартувати: невже він серед ночі перетворюється на вовка, та від нього треба за дверима ховатись? Та, глянувши на чоловіка, я проковтнула ці слова і подякувала.

І двері все-таки зачинила на замок.

Коли я тільки залізла до ліжка, подумала, що в мене нема жодних шансів заснути. Мене все ще трусило після всього, що трапилось, а варто було закрити очі, як в голові одразу ж спалахувати образи тих бритоголових, що прийшли до офісу. Та втома далася взнаки, і за кілька хвилин я, хоч і планувала вскочити та подихати свіжим повітрям хоча б крізь вікно, провалилась у болючий, тривожний сон.

Коли прокинулась, в кімнаті все ще було темно, але не тому, що на вулиці ніч, а тому, що штори гарно захищали від світла. Я вилізла з-під ковдри, зсунула важкі портьєри, впускаючи до кімнати сонячні промені, а тоді визирнула через вікно назовні.

Вчора мені було не до того, аби роздивлятись присадибну ділянку, але сьогодні я відмітила, наскільки ж там зелено. Доглянуто, але теж якось… Надто пусто і лаконічно. І жодних квітів. Лише газон, дерева, кущі, і ті не квітучі, за винятком величезного жасмину. Я навіть вікно відкрила, аби вдихнути цей знайомий солодкуватий аромат, та, на жаль, не вчула нічого.

Трохи віддалік від будинку можна було побачити високий паркан, що оточував будинок неначе стіною. Високий, міцний, і хоч виглядав він цивільно, мені чомусь здалось, що тут хіба тільки колючки не вистачає до повної відповідності тому образу, що я намалювала у себе в голові.

Чомусь від думки про те, наскільки ж небезпечним є місце, в яке я потрапила, серце боляче застугоніло в грудях. Одразу захотілось сховатись від цілого світу – але ж ховатись мені було нікуди. Чоловік, що пропонував мені захист, лякав однією своєю присутністю.

Я стиснула зуби, намагаючись позбутись тремтіння, що розповсюджувалось по усьому тілі, та потягнулась до свого одягу, що лежав у шафі. Думала, що перевдягнусь і відчую себе впевненіше, все-таки, то щось своє, а не з чужого плеча.

Сподівалась марно. На превеликий жаль, блузка та спідниця жодним чином не впливали на рівень мого страху, хіба що тільки посилили його. Я подивилась у дзеркало – воно було вмонтовано в один з сегментів шафи, - поправила скуйовджене волосся та змусила себе підійти до дверей. Треба вийти назовні… Дійти до ванної хоча б.

В коридорі виявилось пусто. Я застигла біля дверей у ванну, прислухалась, аби впевнитись в тому, що там пусто, а тоді обережно натиснула на дверну ручку.

Так, всередині дійсно нікого не виявилось. 

Вода не допомогла ані збадьоритись, ані заспокоїтись. Я вмила лице, привела зачіску до ладу, почистила зуби – тут знайшлась ще запакована зубна щітка, і я понадіялась, що можу нею скористатись. Бризки води промочили блузку, і спроби витерти краплі зробили тільки гірше; я розтерла воду по тканині, і вона прилипла до шкіри.

Перевдягтись мені було ні у що, тому довелось виходити з ванної так. Я сподівалась, що в будинку достатньо тепло, і одяг висохне за лічені хвилини, та все одно почувалась некомфортно. Та й взагалі, кожен рух, кожен крок давався мені з надзвичайним зусиллям, наче я гнала себе на тортури.

Напевне, я видихнула з полегшенням, коли побачила Алекса на кухні. Чомусь без нього будинок здавався ще більш страшним, аніж з ним. Може, тому, що я боялась застрягнути тут наодинці?

- Доброго ранку, - промовила я. – Пробачте, я не знаю, котра зараз…

- Лише восьма. Ти рання пташка, - він кинув на мене швидкий погляд. – Гранолу будеш?

Я кивнула.

- Сік, йогурт, молоко?

- Йогурт, якщо можна.

- Можна. Сідай, - він кивнув на стілець. – Як спала?

- Нормально, - я чомусь почервоніла, хоча нічого такого чоловік мені не сказав. – Все добре, правда. Я… - слова застрягали в горлі, та я все-таки виштовхнула з себе: - Дякую, що вчора забрали мене звідти. Я не знаю, що б зі мною було…

- Я знаю, що було б, - обірвав мене Алекс. – Нічого хорошого. Тому ти повинна бути обережною і робити все, що я скажу.

Я зашарілась ще сильніше. Алекс, змірявши мене поглядом, відзначив:

- Все, що я скажу щодо твоєї безпеки.

- О…

- Це не означає, що ти повинна за моїм наказом їсти, коли не хочеш чи те, що не хочеш, лягати спати, коли я клацну пальцями, чи щось ще, що ти встигла вигадати собі в голові.

- Я не думала нічого такого.

- Думала, інакше чому ти така червона? – знизав плечима він. – Ти гарна дівчина, Мілано, і ти в моєму смаку, але я достатньо себе поважаю, щоб не вимагати взаємності від жінки силою. Сподіваюсь, ти це розумієш.

- Так, звісно, - прошепотіла я. – Вибачте. То я автоматично. Просто злякалась. Я не хотіла вас ображати.

- Все нормально, - знизав плечима Алекс. – Я не ображений, я просто попереджаю. І так, - він глянув на мене так уважно, що стало не по собі. – Вимога не контактувати з твоїм… Віктором – це захід безпеки, а не моя забаганка. І цей наказ порушувати ти права не маєш. Сподіваюсь, це зрозуміло.