Розділ другий

Будинок Алекса розташовувався за містом. Виглядав він вражаюче, принаймні для мене так точно. Вражаюче великий… І не менш вражаюче порожній. Спочатку мені здалось, що нам назустріч має вийти прислуга, або, може, хоча б охорона, та тут зустрічала тільки гулка тиша. Я вийшла з машини, як і звелів Алекс, зайшла до будинку і застигла посеред порожнього, майже не умебльованого холу, обхопивши себе руками. Всередині було прохолодно, дарма, що на вулиці червень, і я відчула, як йде мороз шкірою.

Господар цього дому – явно прихильник мінімалізму. Чекаючи на Алекса, я обережно перетнула хол, зазирнула до кухні та їдальні – дверей не було, лише арки, що вели туди, і я вирішила, що нічого страшного не станеться, якщо я подивлюсь, - і побачила там аналогічні сірі відтінки, мінімум меблів. Кухня видалась мені дуже технологічною, та й в холі на стіні знайшлись якісь сенсорні панелі, яких я не ризикнула, правда, торкнутись.

Все ще тремтячи, я знову повернулась ближче до дверей і завмерла, чекаючи на Алекса. Він затримався, бо розмовляв з кимось по телефону, а мені досить прямо та безапеляційно звелів йти до будинку і не висовуватись звідти. Я так і не зрозуміла, навіщо, але хай.

Можливо, то якась таємна розмова.

Не знаючи, куди себе подіти, я підійшла до невеликої шафки, що стояла біля входу. На одній з відкритих полиць валялась папка з документами, і, придивившись до неї, я зрозуміла, що це якісь особисті дані Алекса. Принаймні, я змогла роздивитись його фотографію, вихопила поглядом дату народження і повне ім’я – Олексій Максимович Вельченко.

Здається, шеф згадував його ім’я. Чи ні?.. Може, мені здалось? Я ніколи не могла похвалитись надто гарною пам’яттю.

Правда, згадувати було ніколи. Грюкнули, відчиняючись, двері, і я відскочила від документів, наче обпечена, та злякано глянула на Алекса.

- Я нічого не чіпала, - запевнила я його. – Просто… Тут якісь папери лежали…

- То документи на будинок та моя посвідка, так що навіть якби ти хотіла пошпигувати, в тебе б не вийшло, - серйозно озвався Вельченко.

- Я не хотіла…

- Все в порядку, я жартую, - він всміхнувся. – Та не трусися так. Я ж привів тебе не в камеру для тортур.

Я почервоніла.

- Просто… Мені раніше не доводилось… Опинятись в такій ситуації.

- Бути підозрюваною в справі про зникнення десяти мільйонів доларів?

- Саме так, - кивнула я. – Але я нічого не брала!

- Це я вже чув, - відмахнувся від мене Алекс. – Заспокойся та не трусись, я ж сказав, що вірю в твою непричетність. Тобі нікуди було діти ті гроші, з офісу ти, якщо вірити камерам, не виходила. І в приймальні також висить камера.

Мої щоки, що і без того палали вогнем, спалахнули ще сильніше.

- Ти не знала про камеру?

Я заперечно похитала головою.

- Ну, тепер знаєш, - знизав плечима Алекс. – Вона там є. І якби ці два дебіли подивились запис, перш ніж намагатись тебе залякати, то вони б знали, що ти навіть не торкалась того клятого кейсу. Гаразд, ходімо. Питимеш щось?

- Води, якщо можна.

- Води завжди можна, - він пропустив мене вперед, підштовхнув легенько до кухні, і я покірно рушила у заданому напрямку.

Було некомфортно. Мені здавалось, з усіх боків на мене хтось дивився. Навіть покрутила головою, наче перевіряючи, чи тут нема якоїсь системи стеження.

- В моєму будинку камер нема, - промовив Алекс. – По-перше, тут нічого красти. По-друге, я поважаю свій приватний простір та не шпигую за собою. По-третє, окрім мене тут майже нікого не буває. Тепер ще й житимеш ти.

- У вас нема… Прислуги?

- А ти не готова прибирати самостійно?

- Готова, звісно, - почервоніла я. – Просто… Такий великий будинок…

- Мушу відповідати статусу. Мені не подобаються такі масштаби, але зате тут можна усамітнитись, - легко пояснив Алекс. – Раз на тиждень приходить представниця клінінгової служби. Я в цей час завжди вдома і стежу за їх роботою. Навіть якщо їм це не подобається. Їжу та продукти доставляють на замовлення, стандартно – раз на тиждень наповнюють холодильник. Все решта – за додатковим запитом. Можеш користуватись, якщо хочеш.

- Я вмію готувати, - тихо озвалась я.

- Чудово, отже, з голоду не помреш, - знизав плечима Алекс.

Він перетнув свою сіру, холодну кухню, дістав з полиці абсолютно чорну чашку, наповнив її водою з графина та протягнув мені. Я слухняно взяла чашку в руки, зробила кілька судомних ковтків, тільки зараз зрозумівши, наскільки сильно хотіла пити. В горлі все пересохнуло, мене мучила спрага, а я навіть не відчувала цього, так злякалась.

- Я виділю тобі окрему кімнату, - продовжив чоловік. – Спатимеш там. Можеш перевести туди свої речі. І так, про них. Хто може тебе зараз шукати?

Я зблідла.

- Шукати? – перепитала я. – Навіщо мене шукати?

- Ти зникла з роботи, - він зробив крок до мене, - і з міста, знаходишся незрозуміло де в компанії незнайомого чоловіка. Навіщо тебе шукати, крихітко?