Глава 9

Глава 9

– Дашуль, візьмеш пакет на задньому? А я тоді букет.

– Ага…

У відповідь на прохання Богдана Даша кивнула, натиснула на ручку дверей, відкриваючи салон, схопила невеликий фірмовий пакет ювелірки з подарунком, зачинила.

– Моя майбутня теща буде задоволена, так? – Богдан вирішив пожартувати, взяв Дашу за руку, демонструючи ще раз вибраний букет. Справді красивий. Величезний. Не надмірно пафосний. Красновській-молодшій нічого не залишалося, окрім як кивнути.

Однією з сотень мільйонів сильних сторін Богдана був чудовий смак. Якби Даша була «інстраграмнішою», у її профілі постійно з'являлися б подібні букети. А ще подарунки та дрібниці, які ніби кричать: «Гей, дівки! Мій чоловік дбає про мене! А що ви можете пред'явити у відповідь? Нічого? Тоді заздріть мовчки». Але… Це було не про Дашу.

Вони неспішно йшли у бік будинку, який із дитинства служив сімейству Красновських улюбленою дачею.

На жаль, останнім часом молодше покоління приїздило сюди не так часто, як хотілося б, але сьогодні привід був особливий – іменини Софії Леонідівни. Найкращої у світі мами, дружини, свекрухи… І майбутньої тещі.

– До речі, сонце… Я хотів обговорити… Та все якось не випадало нагоди.

– Що? – Даша глянула на Богдана. Серце на секунду прискорилося, моментально стало спекотно.

– Твоя мама написала проект шлюбного договору. Все, як ми домовлялися…

– Так… – і відразу відлягло. Тому що не про її «дрібні грішки» і «нікчемні таємниці».

– Я попросив знайомого юриста почитати…

– Навіщо? – Богдан трохи сповільнився, Даша теж… Знову глянула на його профіль, не зовсім розуміючи… Для нього ж, здається, її запитання прозвучало як мінімум смішно. А може й безглуздо. Тому що Клеверов опустив погляд, посміхнувся легковажно, плечима пересмикнув.

– Дорослі люди, Дашуль. Софія Леонідівна все ж таки твоя мама, а я не дуже обізнаний у мистецтві формулювань, мав переконатися, що все так, як домовлялися…

– Ти думаєш, мама стала б…

До Даші сенс слів Богдана доходив якось повільно. Мабуть, уся справа в тому, що не хотілося розуміти все так, як мимоволі «розумілося».

– Ні. Не думаю. Але... Ти ж усе розумієш, правда? Якби цим займалися мої батьки – ти б теж узялася перевіряти.

Богдан же явно не бачив жодної проблеми у тому, що говорив. Відповідав спокійно, тим самим легким тоном, а Дашка… Ніколи її не дряпала «раціональність» їхніх стосунків. Ніколи раніше, а тут… Чомусь душа збунтувалася. І через те, що стало прикро за маму, і через те, що боляче кольнуло в серце розуміння – це неправильно. Так, як у них, неправильно.

– І що ти наперевіряв? – питання було поставлене голосом, що трохи змінився. Сухішим. Якби Богдан подивився зараз на Дашу, зрозумів би, що й погляд помінявся – став на якийсь час порожнім, скляним. Ще в машині її настрій був таким хорошим. Думки тільки про те, як вони проведуть день, а зараз…

– Потрібно буде кілька пунктів підправити. Коли з’явиться можливість – хочу підняти питання з твоєю мамою. Там нічого критичного. Домовимося, думаю… Ти не проти?

– Я? – Даша відчула у роті присмак гіркоти. – Ні. Я не проти. Вирішуйте.

Гіркоти через те, що все в них так… Буденно. Що обговорюються «кілька пунктів». Що… Шлюб у їхньому випадку – це договір. І сама Даша, здається, навіть не одна зі сторін.

***

– Дашуль, про що задумалася, зайчика? – Ліля намагалася дозватися до Даші тричі перш, ніж відкласти прибори, якими сервірувала стіл у альтанці, підійти до зовиці, сісти на сусідній з нею стілець, дочекатися, поки погляд підніме від келиха, який протирає вже добрих три хвилини...

– Ой, вибач... Я просто...

– Задумалася. Я зрозуміла. Запитую, про що? Хто настрій зіпсував?

Даша дозволила собі на кілька секунд затриматися поглядом на обличчі Лілі, навіть припустилася думки: а може сказати? Сказати, що турбує? Але швидко осіклася. Мотнула головою. Поставила один келих, взяла інший, посміхнулася, імітуючи ентузіазм.

– Просто замислилась, Ліль. Чудовий настрій! Я дуже рада, що ми зібралися нарешті!

Сама розуміла, наскільки ненатурально звучить голос і обличчя кривиться чи то ще в усмішці, чи то вже в гримасі. Але, як і раніше, сподівалася, що зможе взяти себе в руки. Після короткої розмови з Богданом, який... Справді, чомусь дуже зіпсував настрій.

– Ех, Носику... Брехати зовсім не вмієш, – Ліля викрила молодшу Красновську в брехні так само ніжно усміхаючись. Не збиралася насідати, просто... Досить добре знала сестру чоловіка, щоб не звернути увагу на те, що поводиться, ніби у воду опущена, хоча явних причин для цього начебто немає. – Але це й добре, мабуть. Такі прозорі люди, як ти, – рідкість у наш час...

І нехай Ліля хотіла, як краще (думала, хвалить), Даші лише гірше стало. Бо... Сама себе "прозорою" людиною вже не назвала б. Настрій ще на один поверх просів. Кудись у підвал підвалу.

– Дашко, допоможеш мені ягоду помити? – Артем заглянув у альтанку.