Глава 8

Глава 8

– Стас! Зачекай! Стас! – Даші доводилося постійно переходити на біг, щоб встигати за стрімким кроком Стаса. Який, забувши про покривало, залишені на ньому ключі від машини, рюкзак, телефон, прямував до заочно знайомої Даші компанії. – Я висоти боюся, Стасе! Я не полечу! Я в сукні! Вона на голові буде!

– Ти полюбиш висоту, Носику, ось побачиш! – Але його було не зупинити – ні словами, ні спробами впертися п'ятами в землю. Тягнув за собою, стискаючи руку з небувалою силою. І Даша навіть не знала, чому в неї так швидко б'ється серце – через відчуття своєї руки в його чи від усвідомлення, куди і навіщо він її тягне.

– Передумали? – один із хлопців із усмішкою стежив за тим, як Стас, ніби на буксирі, тягне Дашу за собою. Це був ровесник Стаса та Артема, але Даша не пам'ятала, щоб зустрічала його раніше. Інші хлопці розосередилися по «злітному майданчику», потихеньку розбираючи параплани.

– Є така справа. Ти сказав, у вас тандемний із собою?

– Так…

Говорив Стас, Даша ж боягузливо ховалась у нього за плечем. Наче маленька дівчинка, яка злякалася незнайомого дядька.

– Я Мишко, – який простяг їй руку.

– Даша…

Мишко посміхнувся, на Стаса глянув з усмішкою… Явно маючи щось на увазі…

– Навіть не намагайся, це Даша Красновська, сестра Тьоми… І так, ти маєш рацію, дружину Діною звуть. Це не вона.

Небагатослівний Мишко знову хмикнув, а ось Даша почервоніла у колір сукні, бо… Здається, її нехай на мить, але прийняли за Стасову коханку…

– А Тьома де?

– Ми без нього. Гуляємо просто.

Стас відповідав чесно, але це не виглядало виправданням. Винятково констатація факту. І Даші це дуже подобалося.

Їй завжди у Стасові саме це й подобалося, якщо бути чесною. Те, що меланхолійність – не означає слабкість. Небагатослівність – порожнечу. Він був дуже сильною людиною. Доброю. Діяльною. І зовсім не пафосним. На відміну від оточуючих її і тоді, і зараз однолітків.

– Ну, гуляйте.

– То що, тандем дасте?

Мишко спочатку на Стаса дивився з півхвилини, потім знову на Дашу.

– А ти колись літала, Даш?

– Ні, – дівчина відповіла і відчувала, ніби не виправдовує очікування… Чомусь здавалося, що Стас був би радий почути іншу відповідь, хай і довелося б збрехати. Але хіба це страшно – збрехати заради нього?

– Боїшся?

– Звісно, ​​боїться. Не скнаруй, Мишко. Чи тобі диплом показати? Ми взагалі разом інструкторські курси закінчували.

– Так. Але тільки я працюю, а ти… В офісі дупу грієш, – нехай суперечка між хлопцями не була зла, але Даша дуже раділа, що переживає її за спиною Стаса. І навіть вболівала вона чомусь за нього, хоч… Не хотіла літати. Зовсім не хотіла.

– А ти уяви, скільки б клієнтів у тебе відбив, якби гріти перестав? – Михайло хмикнув, кивнув, приймаючи аргумент, потім знову на Дашу глянув.

– Не бійся, Даша Красновська. Ти в надійних руках… Ідіть надягайте…

Кивнув на один із рюкзаків. І як тільки це сталося – Дашу знову потягли, не слухаючи ні протестів, ні прохань…

***

– Стас… Я не жартую… Висоти боюся жахливо…

Даша почувалася ніби лялькою, коли на неї одягали шолом, один за одним клацали ремені спорядження.

– Не бійся, Дашко. Ми летітимемо горизонтально, прямо на захід сонця, дивись, займається… Вітер чудовий. Швидкість невелика. Кричати не просто можна – треба. Присягаюсь, це було б злочином, залишитися на землі.

Стас, теж у шоломі, говорив з таким азартом, ним же так яскраво горіли його очі, що нехай внутрішній голос криком кричав Даші, що задум хлопця відверто недоречний, намагатися відбрикатися з кожною секундою ставало все складніше.

– Я осоромлюся, Стасе… Я в сукні…

– Просто довірся мені, Носику. Будь ласка. Ти ж сама сказала, що ми з Артемом тебе нікуди не брали? А знаєш чому? Тому що маленький Носик швидше за все виявився б великим боягузом. І сидів би ось там на галявинці, з заздрістю дивлячись на тих, хто ризикнув злетіти…

– Я не виявилася б великим боягузом, – може, у відносинах з дружиною Стасу і варто було б скористатися послугами психолога, але на слабко Даші він натиснув настільки філігранно, що можна тільки захоплюватися.

– Ну ось. Доведи, – Стас закінчив заклацати ремені, відступив на крок, оглянув її… Навряд чи зараз дуже гарну. На голові синій шолом, що зім'яв волосся, сукня зім'ята, оголюючи ноги просто недозволено, руки тремтять і холонуть, щоки наливаються червоним.

– Це нечесно… – і все, що залишається Даші, констатувати, здаючись. Але вмить стає легше, адже на обличчі Стаса розквітає посмішка. Нарешті, повноцінна. Без п'ятдесяти відсотків.

– Мені здається, я знаю, що роблю все правильно. Головне – не бійся. Все під контролем, я знаю місцевість. У мене справді є диплом. І я дійсно відбив би більшу частину клієнтів у цього пихатого індика…