Глава 7

Глава 7

Якийсь час вони їхали мовчки, Даша відчувала незручність. І через те, що раптом зрозуміла – навіть у голові не накидала собі з десяток тем, які можна було б підняти, уникаючи довгих пауз, а ще… Тому що збираючись, вона з якогось переляку почувалася зухвалою та впевненою, надягаючи це плаття, а тепер, дивлячись на свої ж голі коліна, відчувала сором – хотілося натягнути на них тканину, але, за всього бажання, не вийшло б.

– Богдан не був проти? – Першим заговорив Стас, який здавався Даші зосередженим на дорозі. Почувши його голос, дівчина навіть здригнулася.

– Я начебто вже казала, Богдан не ревнуватиме на рівному місці, – Даша відповіла спокійно, як їй самій здалося, плечима пересмикнула…

В принципі, говорила чесно, та тільки... Якби вона сказала Богданові правду, все так і було б, а вона навіщось вирішила піти стежкою брехні.

– Це добре. Не хочу, щоб через мої прохання в тебе були проблеми.

Стас коротко глянув на дівчину на пасажирському, легко посміхнувся, вона у відповідь теж – трохи кисло, але все ж таки.

– Вже можна спитати, куди ми їдемо? Чи це ще не вирішено?

– Вирішено. Дніпровським шосе. Там є одне місце, дуже люблю його, але давно не був. Пікнік влаштуємо. Ти не проти?

– А продукти?

– Я купив все ... У тебе ж немає алергії, правда? Там ягоди, сир, якась нарізка, хліб...

Даша свиснула, окинула Стаса черговим поглядом.

– Якби я не знала тебе, Станіславе Волошин, подумала б, що ти намагаєшся до мене підкотити… – мабуть, не варто було б вимовляти цього, але дівчина не стрималася. Її зауваження не залишилося поза увагою. Губи Волошина знову в посмішці здригнулися.

– Я відчуваю відповідальність. Раз вкрав у тебе єдиний день, який можеш провести з коханим хлопцем, маю компенсувати хоча б смачною їжею.

Відповів щиро і ніби з гумором, а Даші тільки й вистачило на те, щоб кивнути, до вікна відвернутися, створюючи видимість захопленості дорогою. Адже не скажеш, що не вкрав, а подарував… І компенсувати нічим не треба.

***

Машину довелося залишити на під'їзді до потрібного місця. Стас вийшов першим, попрямував до багажника, Даша ж не поспішала, залишилася стояти біля боку машини, оглядаючись, потягуючись – нехай їхали не так і довго, ноги і спина раділи, що попереду в них прогулянка. І серце теж раділо, ​​але про це думати було соромно.

– Ходімо? – Стас, що накинув на плече рюкзак, поманив Дашу пальцем, вона ж рвонула назустріч надто охоче, мабуть… Довелося себе смикати, а потім подумки відважувати потиличник, що навіть у такій дрібниці поводиться, як дурненька…

– Гугл сказав, що це Планерна гора… – Даша підійшла, тримаючи неспокійні руки в замку, Стас хмикнув, кивнув.

– Вона. Навіщо гуглила? Думала, до лісу завезу та кину?

– Це навряд чи. Я тебе знаю... – Даша не домовила – задумалася, коли порахувала в розумі навіть злякалася, адже цифра вийшла значною, більше половини прожитого. – Страшно сказати, скільки років. Був би маніяком – давно спалився.

– Теж правда, – пара повільно йшла у бік горбистій місцевості, Даша крутила головою, Стас більше дивився під ноги.

Видовище очам відкривалося справді незвичайне – величезні пагорби, вкриті високою травою, що хвилюється під поривами вітру, рідкісні дерева, стежки, якими не кожен ризикне проїхати.

– Бувала тут колись? – Питання Стаса чомусь застало зненацька, Даша здригнулася навіть, потім усміхнулася, хитнула головою.

– Ні. Ніколи. А ти?

– А я люблю це місце. Погуляти, посидіти, голову провітрити… У буквальному значенні. Тут і заходи сонця особливо красиві. Та й узагалі… Артем міг розповідати, ми раніше часто тут зависали.

– Чому раніше?

– Ніколи стало.

– Коли ви встигли стати такими важливими та зайнятими, що ніколи? – Даша хотіла по-дружньому підколоти, без злості, але, мабуть, все ж таки знала Стаса недостатньо добре, щоб вміло обходити болісні точки.

Він похмурнів трохи, хоч і продовжував меланхолійно посміхатися.

– Якось непомітно, Носику. Були молодими, зухвалими, безшабашними, а одного ранку прокинулися... І вже серйозні, важливі, зайняті. Сім'ї. Іпотека. Ось ці всі речі…

– А я завжди мріяла якнайшвидше стати дорослою. І зараз не шкодую.

– Радий за тебе. Сподіваюся, шкодувати не доведеться. Я ж не кажу, що моє ставлення – норма.

– Боюся, так і є. Твоє ставлення – норма. Просто я… Все дитинство за вами з Артемом тяглася. Ненавиділа свою дитячість. Мабуть, досі ненавиджу, і ніяк упокоритися не можу з тим, що наздогнати вас не вдасться за всього бажання.

– Думаю, ти давно перегнала.

Вони повільно йшли в гору, ловлячи кожен порив вітерця. Даші було легше – голі ноги, легке плаття, яке знову здавалося вдалим вибором, а ось Стасу, напевно, все ж жаркувато – адже одягнений був нехай у легкі, лляні, але все ж таки штани, ще й рюкзак за плечима.