Глава 5

Глава 5

– Алло, у мене ж зараз перерва, правильно?

Даша підійшла до рецепції, сперлася на стійку, посміхнулася дівчині з того боку. Зазвичай Красновська пам'ятала свій графік, але сьогодні вирішила перевірити – чомусь погано спала, концентруватися вдавалося не завжди, думки розбігалися.

– У тебе… – дівчина повела пальцем по потрібній сторінці планера, зупинилася на графі «14:00» у стовпчику «Красновська»… – Не перерва, Даш. Записався клієнт. Дуже просив на сьогодні і саме до тебе.

Даша кивнула, потім зітхнула важко, стиснувши губи... Вона любила свою роботу, і від клієнтів ніколи не відмовлялася, але зараз дуже сподівалася отримати іншу відповідь.

– А що там? Пломба?

– Там… – і знову погляд у планер. – Плановий огляд начебто.

– Хтось із постійних чи що?

– Ні начебто. Станіслав якийсь…

– Без прізвища?

– Ага ... Сказав, складна, довго розбиратимемося, я погодилася без неї записати.

Даша кивнула. Станіславів серед її постійних начебто не було, але ж вона й забути могла, та й яка по суті різниця? Людину вже записали. Прийде. Якщо плановий– то може обійдуться «малою кров'ю». Подивляться, нічого не знайдуть, розійдуться.

– Гаразд. Я тоді кави вип'ю, тобі взяти? – Даша відштовхнулася від стійки, пішла у бік невеликої кухоньки, якою користувалися усі працівники центру.

– Ні дякую…

Майже одразу викинула з голови і Аллу, і Станіслава, тупо дивилася, як крапля за краплею наповнюється маленький картонний стаканчик, потім випила в кілька ковтків, дивлячись у вікно тієї ж кухні, повернулася до кабінету.

З дня примірки весільної сукні минули два тижні, їй би заспокоїтися давно, а вона... Чомусь досі відчувала сором, а ще відмахувалася від пропозицій мами продовжити пошуки. У голові завівся черв'як сумніву. Почасти посіяний уривками розмов зі Стасом, почасти власними страхами, що раптом підняли голову.

У думках постійно випливало питання, а чи потрібне їй взагалі це весілля? Навіть на обрії. Навіть наступної весни.

«Не виходь за нього заміж, Дашко… Це не кохання, якщо далі – свобода…». На превеликий жаль, слова Стаса збереглися на підкірці. Глибоко та безнадійно. І Даша не поспішала звинувачувати в цьому його, швидше себе, адже, виходить ... Відповісти нічого. Чи їй буде боляче, якщо вони з Богданом розійдуться? Так. Безперечно. Адже для неї ці стосунки вже даність, без якої своє життя уявити складно. Але чи це буде смертельно? Ні. Навіть близько не так боляче, як тієї ночі біля під'їзду Стаса.

– Дар’я Олексіївна, можна? – Даша здригнулася, коли з-за спини долинув той же голос, який все життя розбурхував, обернулася різко, застигла...

У дверях стояв Стас, посміхався, тримав руку біля косяка, ніби натякаючи, що він готовий був постукати.

– Привіт… – Даша ж не знайшла нічого кращого, окрім як видихнути вітання, навіть не намагаючись сховати подив, що межує з переляком. Та й почервонілі в ту ж мить щоки приховувати не було ніякого сенсу. – Ти тут як? – Вдалось лише впоратися з бажанням відразу зачіску поправити... І в дзеркало глянути навіщось. – У мене клієнт зараз…

– А я наче і є клієнт, Дар’я Олексіївно… – Стас знову посміхнувся. Одночасно трохи сумно та вибачливо.

– В сенсі? – мабуть, і сам не сподівався, що вкине сестру друга в такий ступор. Та й, поклавши руку на серце, приводу тупити так нещадно у Даші не було, просто… Присутність Стаса поруч завжди відключала мозок.

– Минулого разу ти втекла, бо чекав клієнт. Я вирішив, що якщо забити годину твого часу... І сплатити... Не втечеш...

Якщо Стас думав, що своєю відповіддю допоміг хоч трохи розібратися – помилився. Лише ще в більший ступор увігнав, і якщо раніше у Даші просто щоки горіли, то тепер уже серце почало з грудей вириватися, бо… Навіть якщо тобі давно не сімнадцять, якщо ти носиш на безіменному пальці заручку, подаровану іншим, поряд з Волошиним ти назавжди дурний, закоханий Носик, готовий у кожному його слові чути натяк на шанс.

– Я не візьму з тебе гроші, Стасе. Це несерйозно... Та й ти ж до тата ходиш. Він кращий за мене. Більш досвідчений. Навіщо тобі я?

– Ти що, образилася, Носику? – Стас швидко вловив зміну настрою – від подиву до роздратування, ось тільки… Він не мав шансу зрозуміти, з чим це пов'язано. Лише Даша знала. – Пробач, я не хотів образити, просто… Все думав, як підійти, знову покликати пообідати, а тут осяяло… Дурна ідея була, так?

– Так. Дурна… І чому прізвище своє не назвав? Волошин – не складно вимовляється начебто.

– Думав, буде сюрприз… – тільки Стас усміхався отак – єдиним «здрогом» куточків губ. В сімнадцять Даша кожного разу заново в нього за це закохувалась, а в двадцять п'ять... Тихенько ніби вмирала щоразу. – Маєш право вигнати…

Даша трохи примружилася, усвідомлюючи, потім же головою мотнула.

– Ні. Якщо прийшов – сідай. Платитимеш болем...

Навіть пожартувати спробувала, маскуючи під цим усю бурю емоцій, які раптом захлеснули. Підійшла до умивальника, даючи собі трохи часу, щоби зібратися під виглядом ретельної підготовки рук. Маску одягла, рукавички, підійшла до крісла, спіймала погляд Стаса – той знову посміхався. Але одночасно ніби сумний. Тепер він завжди на п'ятдесят відсотків сумний.