Глава 4

Глава 4

– Як я виглядаю, Алло? – Даша пригальмувала біля стійки рецепції їхнього стоматологічного центру, зробила пару обертів навколо осі у відповідь на мовчазне прохання Алли – трохи молодшої за саму Дашу випускниці того ж факультету.

– Сто зі ста, Даш. З Богданом обідаєте?

Вони з Аллою спілкувалися досить тісно. Подругами одна одну не вважали, але час від часу могли побалуватися спільними чаями чи рідкісними плітками.

Питання було закономірним, невинним, простим, але Даша чомусь закашлялася, кивнула нервово, подякувала… Поправила комір лляного піджака, який одягла спеціально, щоб… Щоб виглядати добре, який сенс приховувати? Під піджаком блузка – напівпрозора в дрібну ледь помітну квітку, ноги в таких же лляних штанах-кльошах, з-під штанів визирають ніжні еспадрильї… Одягаючись уранці на роботу, Даша почувалася дурепою. Чомусь окриленою та переляканою.

Опинившись у кабінеті, насамперед відправила повідомлення Стасу:

"Привіт. Я сьогодні працюю. Можемо вийти о першій на обід – у мене буде перерва»

Відклала, зайнялася клієнтом... Спеціально не підходила більше години. Боялася... І навіть сама не знала чого саме. Чи то отримати відповідь, чи ні.

Пізніше розблокувала телефон, не дихаючи.

"Привіт. Ок. Волконський підійде?»

Даша видихнула, відповіла: «Підійде», знову телефон відклала, підняла погляд на дзеркало, а звідти на неї вирячилася якась перелякана, чомусь небувало рум'яна… Теж Даша, але інша.

Час, що залишився до першої, Красновська провела на автопілоті. Робила свою справу, покладаючись на досвід рук, а думками… Раз у раз відлітала кудись. То думала, що сама скаже. То, що від Стаса почує. То чомусь поверталася до своїх ганебних спогадів про ніч напередодні його весілля. Дівчина вже неодноразово вибачалася за те, як поводилася, але сьогодні... Була впевнена, якщо раптом знову розмова зайде про ті «ностальгійні» часи – не стримається, знову вибачатиметься.

Від клініки до закладу з вивіскою «Волконський» йти було лише кілька сотень метрів, тому Даша спустилася з ганку рівно о тринадцятій, і вже за хвилину була на місці. Зазирнула в приміщення через величезні вікна... Однаково боялася, що він уже на місці, і що ще ні. Гадки не мала, як вітатись, що казати, навіщо казати…

Він був там. Сидів на одному з диванчиків, у вікно дивився. Посміхнувся, коли Дашу побачив, вона спробувала у відповідь, але вийшло якось натягнуто… Або їй так здалося. Але шляху назад точно не було, тому увійшла, наблизилася до столика, за яким на неї вже чекав Стас, дві кави, круасани…

– Вибач за самоуправство. Я трохи раніше призначеного був на місці, вирішив не гаяти часу. Сподіваюся, капучіно влаштує.

Даша застигла, не знаючи, як привітатися правильно – чи руку потиснути, чи щоку для поцілунку підставити, чи просто сісти… Стас за неї вирішив – встав, провів пальцями по рукаву піджака, щоки торкнувся, а потім по носу клацнув… Грайливо так, по-дитячому. Точніше навіть не по-дитячому. А так як дорослі з дітьми грають.

– Привіт, Носику.

Даша не встигла ухилитися, тільки спохмурніла, чомусь відчуваючи злість – відразу і на себе, і на Стаса. Відігнати спробувала, села.

– Я не знала, що ти тут працюєш. Давно? – це питання було перше у складеному Дашою списку «безпечних», що наповнюють їхню зустріч сенсом, якого… Якщо бути чесною, вона не бачила.

– Нещодавно. Я півроку як змінив роботу. Запропонували гарне місце, довго думав, не одразу наважився… Я консерватор, – посміхнувся. Мабуть, своїм думкам, бо для Даші це уточнення пояснювало мало.

Вона ж не знала його до пуття. Так… Дитячі спогади про друга брата та якісь дрібниці із спільних компанійських гулянь.

– Місце виявилося справді добрим?

– Так. Більше ніж… Машину оновив. От думаю квартиру обміняти на більше… Або думав. Або думаю ... – І знову думки вголос, про значення яких Даша може тільки здогадуватися. Хоча... Після розмови і з самим Стасом, і з Артемом все здається більш ніж прозорим. – Мені Артем давно казав, що ми з тобою тепер в одному районі, але я якось відкладав. Думав, якщо зустрінемося – покличу на каву, ні – значить, не доля.

– А мені не казав. Дивно.

Даша зробила ковток із чашки, глянула на круасан... Треба б вкусити хоча б, з ввічливості, та тільки зараз шматок у горло не ліз. Весь апетит наче в очі вдарив. Вони жерли без огляду на сором.

Тоді, вночі, нехай вони теж були наодинці і досить близько, обличчя його розгледіти не вдалося б, а тут як на долоні. Аж до промінчиків-складочок у куточках очей, до чорних ледь помітних крапок щетини на щоках, до ямки на підборідді, в яку колись дівчинка-Даша закохалася.

Він зовсім дорослим став за ці роки – вже не хлопець, на сто відсотків чоловік, але… Ця ямка… Найкраща у світі ямка…

– Береже тебе, от і не говорив.

– Від тебе береже? З чого раптом? – добре, що Стас відповів, інакше Даша довго ще на підборіддя витріщалася б, як ненормальна.

– Я депресивний останнім часом. Його гружу. Ось тебе теж… Пробач, до речі, ще раз. Якось вирвалося. Забудь усе, що я наплів.