Глава 3

Глава 3

– Виходь, сонце, я на місці.

– П'ять секунд…

Даша скинула виклик Богдана, дістала з косметички блиск, мазнула по верхній та нижній губі, волосся поправила.

Сьогодні була неділя, вони з Богданом обидва вихідні, тож вирішили погуляти.

Даша зарання смакувала кожну таку вилазку, любила їх усім серцем.

Дівчині дуже подобалася традиція, що між ними склалася, добиратися до центру, кидати десь машину, а потім блукати, тримаючись за руки, залітати на бранчі в усе нові і нові місця, досліджувати старі і нові маршрути, говорити про всяке. Із Богданом було добре, затишно, комфортно. Його приємно було тримати за руку – Дашин мізинчик сам тягнувся до мізинця нареченого.

Всесвіт був до неї прихильний – дозволив зустріти того самого, «підхожого». Серйозного, відповідального, розумного, гарного, вмілого, лагідного.

Іноді Даші навіть не вірилося, що поряд з нею якось виявився такий ідеальний. І справа була не в тому, що вона здавалася самій собі негідною, просто... Якось з дитинства звикла, що любити – це боляче. А виявилося – це ніжно, лагідно, тепло… Ніби у пледі.

Даша зачинила квартиру, спустилася надвір. Богдан стояв біля автомобіля, розмовляючи з кимось по мобільному. Почувши пару фраз, Даша зрозуміла – знову робота. Дочекалася, поки скине дзвінок, обійняла, поділилася краплею блиску, торкаючись його губ.

– Що хотіли?

– Нічого. Я розрулив. Не повинні турбувати. Поїхали…

Ну й поїхали.

У машині обговорювали, як минув тиждень, на якому не зустрілися жодного разу. Даша коротко розповіла, як пройшов вечір у брата, не промовившись ні словом про Волошиних, Богдан цілком щиро пошкодував, що не зміг вибратися.

У них з Артемом склалися добрі стосунки. Хлопці не цуралися один одного, не намагалися довести свою перевагу – Даші пощастило, її оточували розумні чоловіки.

Богдан був трохи молодший за старшого брата нареченої, але це зовсім їм не заважало. Знаходили і спільні теми, і спільні погляди, і спільні приводи для жартів.

Звичайно, такої близькості, як зі Стасом, у Артема з Богданом не було, але це й не потрібно, адже Богдану Клеверову судилося стати зятем, а не нерозлучним другом.

– Зайдемо на каву? – молоді люди довго гуляли, встигли обговорити все на світі, навіть трохи втомитися, причому Богдан діагностував у Даші втому навіть раніше, ніж вона зізналася. Сам запропонував зробити каву-брейк у кав'ярні, що сподобалася, потягнув туди дівчину.

– Так. Давай…

Вони зробили замовлення, Богдан вирушив у пошуки вбиральні, Даша взяла в руки телефон, щоб перевірити, чи нічого не пропустила, виявилося... Пропустила.

Прочитала кілька разів повідомлення, що відобразилося на телефонному екрані, перш ніж повірила.

У них зі Станіславом Волошиним ніколи не було листування в жодному з додатків. Не друзі ж… Даша навіть сумнівалася, що у нього в телефонній книзі є її номер, виявилося, є. І написати він їй також може.

«Привіт, Носику. Я хотів ще раз вибачитись за те, що наговорив. Ти мала рацію – ні лізти права не маю, ні грузити тебе. Якщо погодишся на каву примирення – буду дуже радий. Коли скажеш."

Серце чомусь поскакало в далечінь галопом, прихопивши з собою здорові думки. Це дивно все було. І його повідомлення, і її реакція. Хоча, напевно, ні в кого перше кохання не минає без залишкових. Але ж це ні про що не говорить, правда?

"Привіт. Я не ображаюся. Теж була різка. Вибач. Кава зовсім не обов'язкова»

Надіслати було не так вже й просто. Даша тричі перечитала повідомлення, перш ніж натиснути зелену безповоротну стрілочку.

Чомусь навіть рішення: залишити телефон на столі чи сховати у сумочку, далося нелегко. Даша вирішила залишити, тільки екраном униз перевернула… Ніколи так не робила поряд із Богданом, а тут…

Жодного криміналу немає в тому, що Стас може ще раз відповісти, але їй чомусь не хотілося пояснювати нареченому, з чого раптом…

– Довго несуть якось…

Богдан повернувся з вбиральні, сів навпроти, посміхнувся дівчині, до лиця її потягнувся, прибрав за вухо пасмо... Дивився так – відкрито, радісно, ​​закохано, що Даша і сама не змогла стриматися від посмішки у відповідь.

– Ми не поспішаємо начебто, – плечима знизала, намагаючись викинути з голови все зайве, та тільки… Здригнулася, коли телефон завібрував знову, схопила дуже швидко.

– Крихітко, все нормально?

– Так, просто... З мамою домовляюся, треба з'їздити сукні подивитися... – Збрехала так просто і філігранно, що можна жахнутися, але ні.

«Обов'язкова. Я наполягаю. Ти ж у районі Палацу спорту працюєш? Я там же. Напишеш за півгодини, я вирвусь. Чекаю, Носику»

– Дашуль... Ти гальмуєш...

– А?

– Хвилину в екран витріщаєшся, Дашуль…

Богдан дивився на неї з тривогою, вона ж справді все ніяк не могла в'їхати.