Глава 2

Глава 2

Вони сильно засиділися. Спочатку за столом, потім почали розбрідатися хто-куди. Ліля водила екскурсію квартирою – відносно новою, подарованою батьками на весілля, з закінченим від А до Я ремонтом.

Хтось димив на балконі, хтось сміявся на кухні.

Даша влаштувалася на дивані. У тому куточку, який із самого початку займав Стас. Сіла, підібравши під себе ноги, взяла до рук телефон.

Богдан писав кілька разів, відкрила діалог, прочитала:

«Сонце, втомився пекельно, поїду до себе»

І ніби можна засмутитися, але Даша навіть полегшення відчуває.

Вони з Богданом мешкали окремо. Збиралися з'їхатися вже після весілля. Обидва не бачили у цьому проблеми. Обидва цінували особистий простір і любили іноді помовчати без необхідності відчувати поруч іншу живу людину.

Мабуть, у Богдана сьогодні трапився саме такий вечір.

І у Даші, здається, також.

«Добре, відпочивай, цілу»

Відправляючи відповідь, Даша не помітила, що збоку зупинився чоловік, який, не відчуваючи особливих мук совісті, вирячився в її телефон.

– Ходімо курити, Носику…

Даша здригнулася. Не очікувала почути голос Стаса. Якось так сталося, що вона весь вечір чітко фіксувала, де він знаходиться, а тут… Відволікла на пару хвилин, пропустила, як підкрався…

– Я не курю. Ти знаєш, – дівчина погляд скинула, начебто посміхнулася, але сама розуміла – вийшло натягнуто. Чомусь не хотілося залишатися з ним наодинці.

– Зі мною постоїш. Йдемо…

І за руку брати його не хотілося.

І хотілося також.

Стас з півхвилини стояв з протягнутою долонею, чекаючи, прийме Носик запрошення чи ні. По ньому складно було судити – йому важливо, чи взагалі без різниці. Він просто стояв над нею, легко усміхався, моргав…

Такий же гарний, як вісім років тому, а може і ще кращий.

Високий, швидше жилястий, ніж надутий, як модно зараз, з короткостриженим темним волоссям, карими, як у них з Артемом, очима…

У їхньому будинку навіть жартували іноді, що Стас – раптом набута третя дитина Красновських, адже друзі були чимось схожі.

Якби не різниця у півроку між Красновським та Волошиним, а ще наявність у останнього батьків, на яких він був схожий, можна було б навіть провести експертизу. І з роками ця схожість нікуди не поділася.

Даша навіть припускала, що саме вона зіграла з нею злий жарт. Дівчатка ж часто обирають хлопців на образ батька? Ось і вона виявилася однією з – тільки обрала на образом брата.

– Якщо волосся мені закуриш – будеш битим…

Красновській здалося, що виставлена ​​нереальна умова ніби як робить її згоду менш однозначною. Стас же тільки хмикнув, на секунду руку її стиснув, коли вона нею скористалася, щоб встати. Зробила крок до балкона, та Стас притримав.

– Давай у двір вийдемо.

Здивувалася, брови насупила, засумнівалася.

– У тиші хочу трохи побути.

– Там буду я. Я буду говорити…

– Ідемо, Носику. Складно чи що?

Носику було не складно... Іти так точно. Складно було лише пояснити, навіщо це робить.

***

На подвір'ї було темно, тихо, прохолодно.

Як здавалося Стасу – ідеально, як здавалося Даші – некомфортно.

Він справді просто курив, навіть намагався волосся не задимити, Даша ж стояла поруч, користуючись темрявою, тишею, прохолодою, дивилася на чоловіка, чекала… І сама не знала, чого, але чекала.

– Як справи, Дашко? Тільки без цих «нормально, потихеньку, як у всіх». Чесно.

– А якщо у мене чесно нормально, потихеньку, як у всіх?

– То ти сама собі брешеш…

– Чому ти так вирішив?

– Напевно, я просто трохи старший… І трохи мудріший…

Даша пирхнула. Її досі бісило ця любов Стаса з Артемом використовувати в будь-якій розмові з нею вбивчий, як їм здавалося, аргумент – ми старші, нам видніше. Даші ж здавалося, що часи, коли різниця у віці між ними грала хоч якусь роль, давно минули.

А мудрості... Та в ній цієї мудрості вагон і маленький візок. Умудрилася ж якось приборкати своє дурне дитяче серце, за розум взятися – освіту здобути, гарного хлопця зустріти, життя планувати…

– У мене все справді добре. Навіть не знаю, що розповісти… – дівчина плечима знизала, з сумом простежила за тим, як Стас гасить першу сигарету, одразу другу дістає… – Кинув би…

– Обов'язково, Носику. Це остання… – посміхається. І обидва розуміють, що ці слова кинуті на вітер так само, як випущений із рота сигаретний дим від першої затяжки. – Коли весілля?

– Не знаю поки. Ми не вирішили. З датою пізніше визначимося, поки зайняті.