Глава 1

Глава 1

Справжнє.

Даша стягнула з рук рукавички, зняла маску, підійшла до умивальника.

– Спасибі велике, Дашенько! Куди б я без вас? – усміхнулася через плече жінці, яка з радістю «зістрибнула» зі стоматологічного крісла, а тепер любовно притискала до грудей сумку.

– На здоров'я. Головне, не затягуйте більше до такого стану. Рік тому ми б меншою кров'ю відбулися, ви ж розумієте. Діра менша – пломба дешевша, болю немає практично.

– Так-так, розумію, Дашенько, але… Такі ми, люди… Боїмося стоматологів…

– Тому й боїтеся, що тягнете…

Занадто часто Даша чула одні й самі слова. І відповідала теж однаково надто часто, та тільки… Без толку.

– До побачення!

– До побачення.

На столі задзенчав телефон, Даша підійшла, глянула на екран, мимоволі посміхнулася, беручи його в руки, приймаючи виклик.

– Алло, Тьом...

– Алло, Дашка, є хвилина?

– Так, є, кажи.

Брат, на жаль, дзвонив їй далеко не кожного дня, а вона ж сумувала... За ним, за батьками, від яких вони з братом давно з'їхали, за дитинством... Начебто таким далеким... І безнадійно минувшим.

– На сабантуй приїдеш?

– Який сабантуй?

– Ми з Лілею вирішили, що сто років не збиралися у нас, хочемо сьогодні відірватись трохи… Молодість згадати…

– А то ви старі, – Даша хмикнула, зводячи погляд на дзеркало.

Їй нещодавно стукнуло двадцять п'ять, Артемові – тридцять. Він одружився три роки тому на Лілі – чудовій дівчинці, його ровесниці, що стала важливою частиною родини Красновських. До старості їм було ще їхати і їхати на кривій кобилі, але Артем чомусь вважав, що його життя вже котиться до заходу.

Нарешті прийшов час Даші мститися братові за те, що все дитинство і юність ходила зі штампом «малолітка» на лобі. Що все їй було рано на думку брата, що все їй було не за віком. Вона тоді пекельно заздрила дорослому Артему, мріяла, щоб він скрізь брав її з собою, все дозволяв, усьому вчив, він відмахувався, а тепер...

Тепер у нього за плечима тридцятка, а в неї все життя попереду.

У гарної, кароокої, курносої Даші Красновської…

– Не їжачся, Носику… Приїдеш?

– Сам ти Носик, Артем. Сто разів просила не називати так… Ніби в тебе ніс інший, от чесно…

– Зуби мені не замовляй, кнопо. Приїдеш, питаю?

– Приїду… А о котрій? І куди? І хто буде?

– Оце вже краще ... Носику, – Даша цокнула язиком, чути було, що брат вимовляє прізвисько із задоволенням. – О восьмій у нас зберемося, а будуть… Та вся наша компанія… Ми з Лілею, Валієві, Колька з дівчиною своєю, Волошині, ось ти з Богданом… Мені набрати, до речі? Чи ти сама набереш?

– Богдана? Я спитаю, чи зможе. Не впевнена... Вони проект закривають, він ночує на роботі зараз...

– Запитай. Та й приїжджайте. Ми будемо раді. Ти від зубних справ відволічешся, Богдан – від проектних. Ми на вас подивимося. Усім добре…

Даша посміхнулася, кивнула чи то братові, чи собі ж…

– Добре, Тьом. Добре… Я тоді маякну ще – сама буду чи з Богданом, ну і… Може, треба щось взяти?

– Настрій, Носику. Решта є…

Артем першим скинув, Даша на якийсь час зависла поглядом у відображенні дзеркала. Чому зависла – незрозуміло. Адже треба Богданові зателефонувати, а не думати про всяке…

Спробувала відразу виправитися, набрала…

– Алло, сонце, щось термінове?

– Хвилина.

– Давай…

 – Артем кличе ввечері до них у гості. Зможеш?

Богдан замовк на кілька хвилин, ясно було, що зважує.

– Не зможу, сонце. Їдь без мене. Якщо вдасться – ближче до півночі до тебе приїду, ок?

– Добре... Я кохаю тебе. Швидше закінчуй там з усім цим і…

– Сам хочу. Кохаю.

Зв'язок роз'єднався, Даша зітхнула… І сама не сказала б, як так сталося, що дві найзайнятіші у світі людини – вона (тоді ще студент-медик) та Богдан – випускник-фінансист, який має в планах велике професійне майбутнє, знайшли час на те, щоб зустрітися, роззнайомитися, закохатися... Та що там... Дозустрічатися до пропозиції вийти заміж і злагоди... Але факт залишався фактом. А може в цьому і був секрет – у них з Богданом ніколи не траплялося скандалів та істерик у зв'язку з нестачею проведеного разом часу і з тим, що у градації пріоритетів стосунки стоять нижче за кар'єрні прагнення.

Молоді люди зустрічалися більше трьох років, звикли один до одного, перейнялися один одним... Нехай пристрастю, подібною до тієї, що відчували до професій, вони не палали... Але ж не всім судилося палати. Та й палати – це боляче. Даша знала. Добре, що це давно було. Пережилося, забулося.

Красновська вийшла з кабінету, підійшла до рецепції.