Пролог

Пролог

Вісім років тому.

– Носику… Ти чого… Ніч надворі… Як із відра ж ллє. Ідемо до мене, – Стас йшов від свого парадного до дитячого майданчика, паралельно стягуючи з плечей шкірянку.

Коли Дашка зателефонувала та попросила спуститися – не повірив. Думав, розігрує (вона чи Артем – її старший брат, його найкращий друг, якого позбавили парубочого вечора). Але ні.

Маленька – сімнадцятирічна Даша Красновська (або по-простому Носик, як її називали Артем зі Стасом за те, що ніс у неї – справжнісінька курноса кнопка), стояла біля ліхтаря під зливою, обіймаючи себе руками. Тряслася, мов зайчик, зуб на зуб не попадав, кофта давно до нитки промокла, навіть у темряві видно, що губи синюшні.

– Носику, – Стас завмер уражений, дивлячись на дівчинку – дитину практично, яка чомусь плакала… Думав ухопити за зап'ястя і хоча б під козирок завести, але вона ухилилася, зробила крок назад, сховала руки за спиною… – Ти чого? Тебе хтось образив? Ти чому не вдома взагалі? Батьки знають? Артем куди дивиться?

– Ти одружуєшся завтра? – Стас засипав її своїми запитаннями, а потім раптом застиг… Зубами клацнув мимоволі, бо не чекав. Такий зустрічний отримати ну ніяк не очікував.

– Одружуюся, – настільки розгубився, що забув накинути їй на плечі куртку, як спочатку збирався. Так і залишився стояти з шкірянкою в руках, поступово вимокаючи до нитки.

Благо, дощ літній, може, не захворіють на пару?

– І тебе запрошую, Дашко. Завтра ми просто розпишемося, святкувати будемо пізніше, але ти приходь, Артем знає всі подробиці. Я радий буду...

У голові чомусь першою народилася думка, що Носику прикро було не отримати особисте запрошення. Стасу стало трохи соромно, хоча вони з Діною взагалі нікого не запрошували, тільки батьків з обох боків та найближчих друзів, Дашка ж дрібна занадто, щоб у друзях числитися, славна, але у їхньому віці п'ять років – це величезна різниця. Прірва навіть. Та й дівчинка на контролі у старшого Артема, тут уже не забавиш, не загуляєш. Вже точно не в їхній вона компанії.

– Не прийду, – славна… Та тільки головою рішуче з боку в бік мотає, носом шмигає, поглядом злим палить… Чому злим? Чому палить? Що не так?

– Шкода… Я справді був би радий.

– Не одружуйся з нею, Стасе, – а потім вимовляє найнесподіваніші у світі слова. Відчайдушно так, щиро…

– Ти чого, Носику? Жартуєш? Артем попросив? Ти йому потиличник дай за такі жарти… Або скажи, де він ховається зараз, я дам… – Стасу чомусь дуже хотілося, щоб слова виявилися жартом, бо альтернативний варіант, який визрів у голові, йому ой як не подобався.

– Артем ні до чого. Це я... Я... – Слова готові були злетіти з мокрих синюшних губ, але сміливості не вистачило з першого разу вимовити те, заради чого з'явилася.

Від усвідомлення власної слабкості Даша мало не загарчала, стиснула з силою кулаки за спиною, вп'ялася нігтями в м'яку шкіру, намагаючись одночасно покарати себе фізичним болем, і сили надати, тому що…

Коли Артем обмовився вдень, що завтра у Стаса Волошина з його дівчиною розпис, у Даші серце впало в п'яти і не повернулося.

Вона його все життя кохала. Страждала, що він з кимось, але не з нею, упивалась тими крупинками уваги, які діставалися час від часу, ночами мріяла про нього, нікого довкола не бачила, лише його.

Знала, що в нього траплялися дівчата, стосунки… Ревнувала несамовито… Знаходила у соцмережах і душу собі рвала, намагаючись розібратися – чому інші… Чому не вона…

Артем швидко її розкусив, але вирішив, що все це легковажне, юнацьке, що мине… Навіть кепкувати став, без злості, рідко, не знаючи, що все куди складніше. Куди гірше. Куди глибше.

– Я кохаю тебе, Стасе. Не одружуйся з нею, – Даша випалила на видиху, руки з-за спини самі вилетіли, у плечі його вчепилися, Даша навшпиньки піднялася, очі заплющила, до губ його потяглася… Торкнулася навіть – своїми, зараз, мабуть, неприємними, ніби жаб'яча шкіра, – вологими та холодними, його – теж мокрих, але теплих...

Вона до ладу і не цілувалася ще ніколи. Так, кілька разів з однолітками, та тренування на помідорах, все чекала, що він схаменеться, він захоче, він навчить...

І тепер доводилося себе останніми словами вогнити, тому що він стояв, наче бовван, а вона не знала, що робити, як змусити хлопця діяти, як з поцілунком передати все те, що вона до нього відчуває – любов, тугу, розпач, віру…

 – Чорт… Носику…

Не встигла... Або не змогла.

Стас відсахнувся, вже її плечі своїми руками зафіксував, в обличчя заглядав очима, що стали зараз величезними, очманілими, зляканими навіть… Ні разу не щасливими. Ні разу…

– Ти ж дитя зовсім, Носику... Куди тобі мене любити? Ти зустрінеш ще… Гарного хлопця зустрінеш. Я присягаюсь тобі... А я... Я Діну люблю. Дуже люблю, Носику… Більше життя люблю…

Його слова були щирими і наповненими сумом. Він ніби вибачитись хотів за те, що говорить правду, яка в юному серці ножами провертається.

– Ти… Ти… Ти… – Даша не знала, що хоче сказати, але… Її затопили розпач і сором. Вона сіпнулася, руки Стаса з плечей упали, крок назад зробила.