9

Закінчувалася весна, а дідусеві ставало все гірше і гірше. Уляна Василівна змучено поглядала на свого чоловіка. Вона не мала більше сили, спостерегти як вгасає його життя. Тож, Ірина ночами її підмінювала, щоб мама хоч трохи виспалася. Біль дідуся не покидали ні на хвилину, здавалося, що середина горить вогнем, тож місцева фельдшерка колола йому морфій, щоб якось обезболити. Та він на довго не допомагав. Маргарита приїздила додому що вихідних, бо боялася приїхати, а дідуся вже не буде. Тож, і на цих вихідних вона прибула додому. Відчинила двері, а там Сергій Петрович. Дівчина зраділа і обійняла вітчима.

• А, Ромка теж приїхав? – весело запитала вона, бо чекала хоч якоїсь розради.
• Ні! Його не відпустили. – посмішка зникла на її обличчі.
• – А чому?
• Не було ким його замінити.
• А ви на скільки цього разу приїхали? – запитала вона.
• Назавжди. – він пройшовся до стола і вона помітила, як він важко ступає на праву ногу.
• Вас поранили? – поглянула на нього повними сліз очима.
• Пусте! – махнув він рукою. – головне, що живий!

Дівчина кивнула на знак згоди. Переодягнулася і пішла до дідуся. Біля нього сиділа мама, тож привітавшись, дівчина її підмінила і сіла навпроти старенького. Дідусь дуже схуд, тільки кістки і скули було видно на його обличчі. Він більше не говорив, бо не мав сил, а весь час спав і спав. Маргарита плакала, бо втрачала свого найдорожчого чоловіка. До будинку ввійшла Уляна Василівна. Вона поглянула на онуку і обійняла її. Поговоривши кілька хвилин, Маргарита хотіла вже йти, як знову стався приступ і дідусь закашляв. Кров почала струмком сочитися з рота, що він не міг вдихнути повітря. Маргарита побігла по допомогу до фельдшерки, але коли вони повернулися було вже пізно. Дідуся не стало.

Маргарита майже не пам’ятала, як проходила церемонія поховання. Вона весь час сиділа біля домовини і плакала. Бабуся Уляна втрачала свідомість, тому біля неї весь час перебувала Василина. Люди приходили до будинку Герасимчуків і приносили свої співчуття. Але, це були лише слова, які нічим рідню вже не могли розрадити. Дмитра Свиридовича поховали біля тещі, мами Уляни Василівни.

• Нехай спочиває біля мами! – говорила крізь сльози Уляна Василівна – рідні у нього тут не було, то хоч з моєю мамою про щось там поговорять.

Після жалобного обіду рідні повернулися додому. Маргарита з Іриною прибрали по кімнатах, а Василинка допомогла бабусі прибрати її кухню.

• Мамо! – ввечері промовила Ірина. – Ходіть до нас жити. Місця багато в будинку, чому будете самі в тій кухні! – запропонувала донька.
• Ні, я буду там, де ми були з моїм Дмитриком. І не просіть мене більше, бо не піду.

Тож, всі знову ж таки розійшлися по своїх кімнатах, тільки тепер на одного рідного чоловіка у цій сім’ї стало менше.

Маргарита знову повернулася на навчання. Чорна стрічка на шиї, говорила про тяжку для неї втрату. Вона зайшла до гуртожитку і привіталася з дівчатами. У кімнаті вже на неї чекав гість.

• Привіт! – встав з – за столу Орест. – Мені сказала Оля, що у тебе така втрата, тож вирішив прийти і підтримати тебе.
• Дякую, але не потрібно! – холодно промовила вона.

Олеся і Ірина скоса переглянулися між собою.

• Дівчата! – звернувся він до них. – вийдіть, будь ласка нам з Маргаритою потрібно поговорити.

Ірина тільки пхикнула і вони зачинили за собою двері.

• Маргарито, мені вже набридло за тобою бігати. Ти неначе маленька, примхлива дівчинка, яка не розуміє, що її хтось кохає. Я готовий зробити для тебе все, щоб ти була зі мною. Хочеш одружитися – давай одружимося. Хочеш кільце з діамантом – будь ласка. Я зроблю для тебе все, тільки впусти мене до свого серця.

Він підійшов до неї і пригорнув до себе.

• Оресте, ти хороший хлопець я це помітила вже давно, але зрозумій, що серцю не накажеш, бо воно вже зайняте іншим. Навіщо тобі така дружина, яка не відчуває до тебе і половини того, що ти відчуваєш. Знайди собі таку дівчину і більше не муч мене. Я більше не маю сили тебе благати про це.

Орест поглянув на неї. Він все розумів, тож вирішив її відпустити.

• Можна я тебе наостанок поцілую, тільки в щоку!

Вона кивнула і він ніжно своїми губами торкнувся її щоки.

• Я дуже заздрю тому хлопцю, якого ти покохала. Хотів би я бути на його місці. Тож, бажаю вам щастя.

Орест пішов. Маргарита залишилася сама і заплакала. Вона не передумала, щодо Ореста, просто ще один чоловік від неї пішов.

Місяць пройшов від смерті дідуся. Роман так – само не телефонував.

Маргарита приїхала додому і разом з мамою пішла на кладовище. Бабусю Уляну вони не взяли з собою, бо вона і так кожного дня плакала, коли згадувала свого Дмитра.

Сергій Петрович зайняв посаду директора школи і попередня очільниця цього закладу пішла на пенсію. Тож, тепер у сім’ї запанувала стабільність. Маргарита назбирала великий букет польових квітів, щоб занести її на могилку дідуся.