8

Наближалася весна. Зацвітали дерева в садах і навкруги них роїлися різні комахи. Бджілки – трудівниці збирали мед, а люди – раділи приходом тепла і погідних днів. Маргарита прогулювалася з Олею парком. Вітер тихо навіював свою весняну пісню. Роман так і не телефонував. Маргарита кілька разів намагалася до нього додзвонитися, але він скидав всі виклики. Одне тішило, що він був живий. Задзвенів телефон. Маргарита поглянула на дисплей телефону, в надії побачити коханого номер.

• Мама! Дивно, я з нею сьогодні розмовляла. Невже так швидко впоралися з дідусем? – промовила вона до Олі. – Алло! Так мамусечко, слухаю.

Жінка плакала. Крізь сльози вона не могла нічого відповісти. Маргарита зупинилася. Вона зблідла на обличчі.

• Алло! Мамо, алло! – кричала вона на весь парк.
• Дідусь. – говорила вона.
• Що дідусь, мамо! Ви можете мені сказати нормально.
• Дідусь помирає. У нього рак, доню. Як з цим жити далі, як!

Маргарита залилася слізьми. Недаремно це передчуття тривоги її не залишало.

• Маргарито! Що трапилося? Щось з Романом? Не мовчи! – говорила Оля, тільки вона її не чула. Сльози безупинно котилися з очей. Як же вона буде жити без дідуся? Як?

Вони попрямували до гуртожитку. Оля, як могла заспокоювала подругу, але це не допомагало. Вона лежала на ліжку і не хотіла вставати навіть поїсти. На парах вона була неуважна, дівчина не могла дочекатися вихідних, щоб поїхати додому. Тож, коли наблизилася п’ятниця, вона стрімголов помчала додому. Приїхавши, вона забігла до будинку. Мама її зупинила, міцно притуливши до себе.

• Навіть не думай при ньому плакати! Ми йому нічого не розповіли, тож і тобі не варто цього робити.

Дівчина все зрозуміла. Вона ввійшла до кухні. Дідусь лежав на своєму ліжку і важко дихав. Бабуся Уля сиділа біля нього і ніжно гладила його руку. Найважче було їй, адже вона втрачала половину себе, частину свого життя. Вона з сумом поглянула на онуку.

• Дивись, Дмитрику! – промовила вона до чоловіка. – Наша Маргаритка приїхала. Хоча б привітайся.

Дідусь дивився на неї своїми темними очима і посміхнувся кутиками рота.

• Привіт, онучечко! – важко вимовив він. – А я ось думав про тебе. Дуже хотів побачити ваше весілля з Романом, але… - закашляв він – вибач, не побачу.

Як Маргарита не намагалася стримати свої сльози, але їй це не вдалося. Вона присіла біля його ліжка і обійняла. Дідусь своїми сухими руками з останніх сил прижав її до себе і заплакав. Вперше в житті, дівчина бачила його сльози. До кухні зайшла Ірина, побачивши це і вона також не могла стримати сліз. Майже вся сім’я Герасимчуків була в зборі. Сльози вперше котилися з їхніх очей не від радості, а від горя і болі за рідною людиною. Ірина взяла себе в руки і намагалася розрядити сумний настрій в кімнаті.

• Тату! Ви, що вже зібралися помирати? Ми Вам цього не дозволимо, навіть не думайте.

Дідусь Дмитро помаленьку взяв свою хустинку і витер очі.

• Як вирішить Господь, так і буде! – промовив він. – Я свою місію, мабуть вже на цьому світі виконав, обіцянку, яку давав рідним – також виконав, тож мені вже час до них. Дуже вже скучив за всіма.

Уляна Василівна заголосила.

• А мене полишиш? Кому я буду потрібна стара? Ти ж моя половинка, я без тебе не зможу!
• Зможеш! Ти повинна жити, бо хто ж наших онучок заміж видасть? Лише ти, а я вже – показав він вгору вказівним пальцем – буду лише спостерігати за вами.

Маргарита не витримала і вийшла на вулицю. Серце пекло вогнем. За нею вийшла Ірина.

• Мамо, хіба не можна більше нічого зробити? Як ж так? Тож, медицина не стоїть на місці, ми ще зможемо його врятувати.
• Доню! – обійняла вона Маргариту! – Немає надії. Лікар сказав, що остання стадії і вже метастази розійшлися по всіх органах.
• Я не вірю! Не вірю! – ридала вона. Заспокоївшись, вона поглянула на матір.
• Скільки ще йому залишилося?
• Сказали, кілька місяців! А скільки саме, вони і самі сказати не можуть.

Як їй в цю хвилину був потрібен Роман. Він би її заспокоїв, але його немає зараз поруч. Тож, зібравшись із силами вона пішла до лісу, до місця її сили. Там її і знайшла Василина.

Маргарита поглянула на сестру пустими очима. Дівчина присіла біля неї і поклала свою голову їй на плече.

• Ти вже знаєш? Ну, про дідуся? – запитала Василина.
• Так! І ніяк не можу з цим змиритися.
• І я теж. Як подумаю, що його не стане, серце зупиняється від болю! Чому саме він? Скільки поганих людей на світі, але вони живуть, а наш дідусь найкращий на світі і Бог його забирає.
• Цього ніхто не можу пояснити, Василинко. Така правда життя – вона поцілувала сестру в чоло. – Ходімо вже додому, бо на вулиці починає сутеніти.

Дівчата повернулися додому і знову пішли до дідуся. Бабусі не було, вона порала господарство. Тож, Маргарита присіла біля дідуся.

• Що таке доню? – поглянув він на неї.
• Нічого дідусю, ви спіть, а я трішки постережу ваш сон, поки бабусі немає.
• Я спати не хочу! – важко говорив старенький. – Краще розкажи, як там наш Ромчик?
• Я не знаю дідусю. Останнім часом він до мене не телефонує. Напевне образився, що один «придурок» назвався моїм кавалером.
• А у тебе, що новий кавалер?
• Дідусю, ви що! Так, причепився один, ніяк не можу його відшити. Я розмовляла з Ромою по телефону, а він підійшов і в телефон дещо промовив. От, Роман і образився. Я йому телефоную, а він не хоче говорити.
• Нічого. Ще помиритесь. Ти тільки мені пообіцяй, що не зрадиш його і дочекаєшся. Дуже він хороший хлопець. Я дивився на нього і бачив себе в молодості. Тому, онучечко – посміхнувся старенький – дивись не прогав щастя.