2

Маргарита прокинулася. В будинку нікого не було. Дивно, а де ж Василина?

До будинку ввійшла бабуся.

• Доброго дня, донечко! – і сльози полилися з її очей. – Як ти?
• Привіт, бабусю. Все нормально. А де мама з Василинкою?
• Вони поїхали до лікарні. Сергія ж госпіталізували, ось вони й поїхали до нього, що завезти чистий одяг і їжу. Ти не постраждала?
• Ні. Трохи злякалася, але нічого такого. А чому вони мене не взяли з собою? Я б теж поїхала б. Це ж через мене!
• Ти ще спала, адже прийшла зранку, тому вони вирішили тебе не будити. Ти ні в чому не винна. Сьогодні я дізналася, що Олег пішов до тих…ну…окупантів. Зараз воює на Сході за Росію, бачиш яку сволоту виростила Галька. Видно у відпустку приїхав і тут такої біди натворив.

Маргарита схвально кивала головою. Роман! Як він після такої ночі, адже вони вчора розійшлися і більше не бачилися. Вона взяла телефон.

• До Романа телефонуєш? – запитала бабуся. – Він вже годину, як сидить під вікном на лавочці. З дідусем про щось говорить. Покликати його?

Дівчина підбігла до вікна. Справді, Роман був біля дідуся. Вона постукала йому у шибку і він повернув голову. На обличчі виднівся синець і біля щоки глибока подряпина. Він встав і зайшов до будинку. Бабуся вирішила їм не заважати і вийшла. Вони стояли навпроти один- одного. Маргарита не зводила очей з його обличчя. Не витримавши, вона підійшла до нього і обійняла. Сльози котилися з очей, адже тільки тепер вона зрозуміла, що могла вчора його втратити.

• Привіт! – поцілував він її у заплакану щоку. – Не треба плакати, все ж добре. Ми – живі, здорові. Сергій Петрович також одужає.
• Я знаю, але якби не всі односельці і ти, я не знаю, що було б з нами.

Він заспокоював її, гладив волосся і ніжно губами торкався обличчя.

• Я тебе кохаю, чуєш, Маргаритко!
• І я тебе.

Вони обійнялися.

• Ходімо прогуляємося! – запропонував він дівчині.
• Ром! Почекай трохи. Я одягнуся і тоді підемо, добре?
• Звісно, вибач не помітив, що ти в піжамі.

Хлопець поглянув на її і посміхнувся. Маргарита знітилася, бо справді стояла перед ним у піжамі.

Вони пішли до лісу. Саме на те місце, куди колись їх водив дідусь Дмитро. Повітря пахло хвоєю, а крізь гілки дерев пробивалося своїми промінчиками сонце. Маргарита поглянула навколо. Все так, як і в дитинстві. Тільки зараз початок літа і листя на деревах не таке, як було восени. Вони вдихала на повні груди повітря, а Роман милувався нею і намагався запам’ятати кожну частинку її милого, коханого обличчя. Сум з’явився на його обличчі. Він повинен був їй сказати те, що приховував. Хлопець не міг більше її обманювати, бо правду не сховаєш, адже вона вступить до університету і все сама дізнається.

Маргарита стояла на пагорбі і спостерігала за птахами.

• Ром, подививсь які вони кумедні! – і її щира посмішка засяяла на обличчі.

Роман підійшов до неї і обійняв.

• Маргарито, я хочу тобі дещо сказати.

Дівчина посміхнулася і уважно слухала.

• Я скоро піду на війну.

Її обличчя змінилося. Та посмішка, яка щойно сяяла на її обличчі зникла, а з’явився сум.

• Не розумію! Як на війну? Ти ж ще навчаєшся? А як університет, навчання? А як же…я?

Вона почала плакати. Роман прихилив її міцніше до себе. Їй потрібен час, щоб у всьому розібратися.

• Не треба плакати, дівчинко моя! Будь ласка, не треба…

Його очі також наповнювалися слізьми. Він розумів, куди він іде, і що може не повернутися. Але, любов до своєї землі, відчуття обов’язку перед країною було сильнішим за все.

Маргарита заспокоїлася. Лише, зрідка похлипувала. Вони знайшли повалене дерево і Роман запропонував сісти і все обговорити.

• Ці роки, які я не приїздив до села, я був на полігоні. Ти напевне чула про «Айдар» - це мої побратими. Коли розпочалася війна, ми з товаришем вирішили записатися до них і стати одними із добровольців. Тож, вишкіл я вже пройшов, тому збираюся на передову.
• Романчику, ти що не розумієш, що тебе можуть там вбити? – вона взяла його обличчя у свої руки. – Як я буду без тебе? Як?
• Не вб’ють! Вір у це! Ти вступиш до університету і здійсниш свою мрію, а далі ми – одружимося, якщо ти не розлюбиш мене за цей час.

Його карі очі дивилися на неї, вони були сповнені ніжністю, коханням, а найголовніше – очікували схвальної відповіді.

• Не  розлюблю, а буду тебе чекати, бо ти – мій герой! Тільки – мій. А як ж твоє навчання?
• Я забрав документи з університету! – він опустив голову. – Але, коли повернуся, то обов’язково поновляюся і знову буду там навчатися. Повинен у такої журналістки, як ти – бути юрист, правда ж!