Розділ ІІ. Час дорослішати

1

Ось і перше вересня. Канікули закінчилися і школа знову відчиняє двері для навчання. Хтось переступить шкільний поріг в останнє, а хтось, хвилюючись і тримаючи міцно руку мами – переступить його вперше.

Маргарита прокинулася дуже рано. Вона хвилювалася, адже йшла в перший раз до школи. Вчора вони з мамою заздалегідь приготували шкільну форму, великі, білі банти, а ще – бабуся зрізала найгарніші квіти зі своєї клумби.

• Ось! – ставила вона їх у вазу. – Завтра подаруєш, Маргаритко ці квіти своїй вчительці. Думаю, їй вони дуже сподобаються.
• Я впевнена в цьому, бабусю. Вони ж були найгарнішими з усіх, що залишилися.

Маргарита пішла до ванної кімнати. Вмила своє личко, почистила зубки і пішла до мами. Матуся ще міцно спала.

• Ма-а-ам…ма-а-а-мо! – тихенько погукала дівчинка.

Жінка спохватилася, бо думала, що проспала. Швиденко повернула будильник і видихнувши, знову лягла на подушку.

• Доню, ти чому не спиш? Тільки 6.00 ранку.
• Я не можу заснути, мамо. Можна я ляжу біля тебе?
• Звичайно, зірочко.

Маргарита рибкою пірнула під ковдру до своєї мами. Вона обійняла її і поцілувала. А та, швидко заснула.

Будильник дзвенів на цілий будинок. Дівчинка відкрила оченята і легенько торкнулася маминої руки. Ірина вже не спала і повернувшись вимкнула будильник.

• Що ж доню, - промовила вона – час збиратися до школи, вперед!
• Так, мамо. А мені знову чистити зубки і вмиватися? – подивилася вона на маму. – Я ж це вже зробила, коли прокинулася?
• Звичайно. Подивись на себе, яка заспана?

Маргарита побігла до ванної кімнати. Поглянувши в  дзеркало, дійсно помітила, що треба вмитися знову. Поки вона займалася собою, Ірина розбудила Василину. Дівчинка не хотіла вставати, адже звикла довго спати зранку. Але, спільними зусиллями з Маргаритою, вони впоралися і Василина прокинулася. Ірина одягнула дітей і разом попрямували на кухню. Дідусь з бабусею вже були також зібраними. Вони йшли разом з Іриною на урочисту частину, адже не кожного ж дня їхня онучка йде до першого класу.

• Яка ж ти гарненька, Маргаритко! Ну, справжня школярочка! – вигукнула бабуся і поцілувала дівчинку.
• А я? – запитала Василинка.
• А ти, ще гарніша! – посміхнувся дідусь.

Сім’я поснідала і попрямували до школи. Маргаритка боялася, тому міцно схопила Ірину за руку і боялася відпустити. Жінка відчувала її хвилювання, бо завжди балакуча Маргарита цілу дорогу мовчала. А Василина, скориставшись моментом, не могла замовкнути.

• Діду, а со це? А хто там? А цьому тут те і т.д. – цікавилася всім дівчинка.

Дідусь вже втомився відповідати, тому йому на зміну прийшла Уляна Василівна, яка взяла дівчинку з дідових рук. Ось і школа. Багато діток і дорослих зібралося біля цієї величезної будівлі. Маргарита затамувала дихання. Стільки незнайомих їй людей, вона ще ніколи не бачила. Тому трохи запанікувала. Добре, що мама її підтримала. Бабуся з дідусем і Василинкою залишилися на шкільному подвір’ї, а Ірина повела доньку до її класу. Хвилювання переповнювало дівчинку, але коли вона ввійшла до свого класу, оглянулася навколо і заспокоїлася. Все навкруги було таким гарним, кольоровим і до них підійшла молода і усміхнена жінка. Вона взяла Маргариту за руку.

• Доброго дня, давай з тобою познайомимося.
• Доброго дня – тихенько промовила дівчинка. – Я – Маргарита.
• Яке у тебе гарне ім’я! – вигукнула жінка. – А я Анна Іванівна, твоя вчителька. Що ж будемо дружити?

Маргаритка посміхнулася їй у відповідь.

• Будемо! – тепер вже впевнено промовила дівчинка.

Вона повела Маргариту за парту, де вже сиділа маленька, кучерява дівчинка.

• Це твоя парта, за якою ти будеш працювати. Поки можеш познайомитися зі своєю сусідкою.

Маргарита поглянула на дівчинку.

• Я – Маргарита. А тебе як звуть? – запитала вона.
• Віка – засоромилася дівчинка. – А це твоя мама?
• Так. А де твоя?
• Ось там – показала пальцем на високу, чорняву жінку.

Далі дівчата розговорилися і вже нічого не боялися. Дзвінок продзвенів і вчителька почала готувати дітей до виходу. Було видно, що мами хвилювалися більше за своїх дітей, а особливо ті, які вперше віддавали дитину до школи. Ірині було важко, бо розуміла, що вже її Маргаритка дорослішає. Сльози наверталися на очі, але коли побачила щасливі оченята своєї дитини, хвилювання покинуло її і радість замінила сум. Батьки взяли своїх дітей за руки і всі попрямували на шкільне подвір’я.

Уляна Василівна і Дмитро Свиридович радісно плескали в долоні і намагалися сфотографувати свою онучечку. Василинка також посміхалася, сидячи у дідуся на шиї і коли помітила маму з Василиною загукала:

• Дуть, дуть, насі дуть..- вигукувала та і так плескала, що дідусь ледве втримував її на плечах.