6

Сонце стояло високо на небі і здавалося б хотіло спалити все навколо. Та дітям така погода в радість, адже можна піти на ставок і досхочу покупатися. Маргарита вмовила дідуся піти з ними на ставок, щоб покупатися. Дідусь спочатку відмовлявся, але потім до нього підійшла Василина, яка ніжно погладила чоловіка по щоці своєю лагідною ручкою і дивлячись в очі прошепотіла:

• Ну, будь васка!

Дідусь від цих слів просто розтанув. Вони взяли рушники, одягнули купальники і пішли купатися. Ставок був недалеко від їхнього дому, тому пройшовши 5 хвилин по дорозі, діти весело заплескали руками, коли побачили скільки дітей вже купалося на ньому.

Маргарита взяла Василинку за руку і вони ввійшли у воду. Дідусь пильно спостерігав за ними на березі. Ставок був не глибокий, якраз для таких діток як його онучки. Дівчатка плескалися, сміялися, гралися, виробляли все, що хотіли. Захоплені купанням, вони і не помітили, як біля них опинився Роман.

• О, Ромчику. А я тебе і не помітила! – сміючись мовила Маргарита.
• Я вас побачив ще здалеку. Але, боявся підійти.
• А чому?
• Не знаю, бо я … я дуже соромився.

Маргарита засміялася. Вона взяла його за руку, бо іншою тримала Василину і діти разом почали стрибати у воді.

• А хочеш, – запитав Роман, – я покажу тобі велику жабу?
• Фу! – зморщила свій носик дівчинка. – Я їх боюся!
• Не бійся, я тебе зможу від неї захистити, якщо вона надумає тебе вкусити.
• Добре, йдемо.

Вона підвела Василину на берег до дідуся, а сама відпросившись у нього, пішла з Романом. Хлопчик заліз в очерет і прутиком виштовхав величезну, болотяну ропуху. Дівчинка від побаченого заверещала. Жаба злякалася і почала повзти до її ніг, що ще більше налякало Маргариту.

• Забери її, забери! – кричала і плакала.
• Не бійся. Вона й сама тебе злякалася, я її зараз заберу!

Роман тим же прутиком штовхнув ропуху у воду і вона попливла знову в очерет. Маргарита стояла з повними очима сліз і схлипувала.

• Не плач!- Роман підійшов до неї і взявши за руку витер сльози зі щік.

Дідусь Дмитро спостерігав за ними. Він бачив, що дівчина злякалася, але хотів побачити, як себе поведе Роман у цій ситуації. Побачивши цю картину, дід посміхнувся і гукнув Маргариту. Хлопчик тримаючи її за руку, підвів її до чоловіка і вибачився, що він налякав його онучку.

• Нічого страшного, Романе! Це ж дівчата! – заспокоював хлопчину Дмитро Свиридович.
• Маргаритко! Чуєш, я більше ніколи не змушу тебе плакати і нікому цього не дозволю зробити.
• Бач, який рицар! – промовив дідусь. – Ну, побачимо, побачимо! А зараз Маргарито одягайся, бо ми йдемо додому. Ось, Василина вже стомилася і хоче спати.
• Добре, дідусю! – сказала Маргарита і пішла одягатися.
• Дідусю Дмитре,  - звернувся Роман – а можна мені провести Маргариту додому?

Дідусь здивувався і засміявся.

• Ну, ходи, якщо хочеш!

Маргарита підійшла до дідуся і хотіла його взяти за руку. Але, Роман простягнув свою і дівчинка подивилася на нього, а потім на дідуся і вирішила дати свою руку Романові. Діти йшли попереду, а дідусь посміхаючись тримав Василинку на руках і спостерігав за маленькою парою.

Біля будинку, Роман зупинився і поцілував Маргаритину руку. Дідусь ще сильніше захихикав.

• Ну, бувай Романе! – промовила дівчинка. – Приходь завтра до нас гратися.
• Я запитаю у бабусі, чи вона дозволить. Бувай!
• Бувай!

Дівчинка почекала, поки прийшов дідусь і вони зайшли до будинку. У літній кухні вже господарювали бабуся з мамою, готуючи обід для всіх.

• О! А де це, ви були? – запитала бабуся і взяла Василину з дідових рук.
• Це – секрет!Правда, дівчатка? – підморгнув він малечі.
•  Правда! Правда! – сміялися вони.

Але бабуся дала цукерку Василинці і вона проговорилася.

• Ми буви на ставоцьку! – залепетала вона.
• От, Василина! – сміявся дідусь.

Всі зареготали і сіли до столу. Нагодувавши дітей, Ірина пішла з ними до будинку і повкладала спати. Повернувшись до кухні, Ірина почула розповідь батька про Маргариту і Романа.

• А потім, він сказав, що буде її захищати і ніколи не дозволить комусь її ображати, уявляєте? А, ще! – продовжував чоловік. – Попросив дозволу провести її додому і біля нашого будинку, поцілував їй руку.

Ірина посміхаючись притулила руку до обличчя, а Уляна Василівна не могла повірити словам свого чоловіка.

• Щось, ти придумуєш, чоловіче?
• Ти, що. Я вам розповідаю, як все було, а ти не віриш! От, вперта жінка!