3

Іван прокинувся у батьківській хаті. Пішов на кухню, щоб вмитися і побачив свою маму із тещею. Тільки він ввійшов, як розмова припинилася. Мати засуджено поглянула на сина і відвела свій погляд у бік.

• Доброго ранку, мамо, Уляно Василівно! – процідив  він крізь зуби і поглянув на тещу. – Що, жалітися прийшли, що доню Вашу покинув?

Уляна Василівна поглянула на зятя.

• Доброго ранку, Іване. Я прийшла до свахи, щоб порадитися, що ж робити далі. Молода сім’я, а вже розпадається. Одумайся, Іване. Це все пристрасть. Вона пройде, а ти, залишишся сам і будеш шукати дружину з дітьми, але буде пізно.
• І що? – присів він до жінок. – Як можна жити з жінкою, якщо її не кохаєш? Як, підкажуть мені?
• Живи заради дітей, адже їм потрібні і мама і тато. Зрозумій це!

В кімнаті запанувала тиша. Першою її порушила Іванова мама.

• Значить так, сину. – промовила вона. – Викинь цю дурню з голови і повертайся додому і проси пробачення у дружини. Бо інакше, не хочу тебе бачити у своїй хаті. Ти мене зрозумів?
• Мамо! Ви, що? Виганяєте мене, свою дитину з хати?
• Так. І батькові скажу, щоб не пускав, якщо підеш до іншої. Мені сорому на все село не потрібно. Це моє останнє слово!

Іванова мама встала із – за столу і пішла на вулицю. Сердитий Іван гнівно подивився на тещу. Уляна Василівна задоволено встала і пішла додому.

• Добре! – в спину крикнув їй Іван. – Я влаштую, вам щасливе, сімейне життя. Щоб, Ви потім не пожаліли.
• Аякже.

Вона вийшла з будинку, а Іван запалив цигарку. «Буде їм весело, я їм влаштую!» - думав про себе Іван. Допаливши до кінця, він встав з-за столу і вийшов на вулицю. Сонце вже високо стояло над обрієм. Час іти на роботу, але спочатку чоловік вирішив зайти до магазину і попросити пробачення у Ірини. Вона його кохає, тому і пробачить все.

Ірина прокинулася. Очі пекли від сліз. Підійшовши до умивальника, вона вмилася і намочила рушника холодною водою. Приклала його до очей і сіла на стільчик. В голові роїлися різні думки. Що ж вона буде робити далі? Як буде жити сама, адже звикла завжди бути біля чоловіка. Посидівши хвилину, вона підмалювала заплакані очі і пішла одягатися на роботу. Дівчатка ще міцно спали. Ірина зайшла на кухню. Мама сиділа задоволена і щось наспівувала.

• Доброго ранку, мамо! – промовила вона.
• Доброго, доню, доброго. На роботу збираєшся?
• Так. Сьогодні моя зміна.
• Добре. Я дівчаток нагодую смачними сирничками. Ось і тобі насмажила. Бери, з’їж!
• Ні, мамо, дякую.  Я не голодна.

Уляна Василівна подивилася на доньку. Як же боліло серце у матері за дитину. Ну й і доля у неї, нещаслива!

• Нічого доню, все владнається, от побачиш!

Ірина прискіпливо подивилася на матір.

• Ви, ходили до Івана? – запитала вона.

Уляна Василівна опустила голову і промовчала.

• Ходили, значить! – підтвердила свої ж слова Ірина. – Навіщо?Я Вас просила?
• Ні, не просила – подивилася на доньку Уляна Василівна. – Але діти не повинні страждати, через дурість батьків. Він – батько, а у тебе дівчатка, яким в подальшому потрібен бути захист. Ось, піде Маргаритка через рік до школи. Образить неї хлопчик у класі, хто ж за неї заступиться? Ти? А так, прийде батько у школу, хлопці побачать, що у неї є захист і більше не будуть задиратися.
• Мамо! А навіщо їм такий батько, який маючи дружину, зраджує їй із іншою жінкою. Люди будуть говорити у селі, який батько – такі ж і доньки. Як, ви не можете цього зрозуміти!

Вона встала і пішла з будинку. Швиденько взяла сумку і попрямувала на роботу. Дорогою нікого не помічала, лише опустила голову, так їй було соромно за нього. Їй здавалося, що все село знало їх таємницю і поза спиною, люди будуть сміятися з неї. Діставшись до місця роботи, Ірина вийняла ключі і хотіла відкрити двері, але на порозі її вже чекав Іван.

• Привіт, Іринко! – промовив він.

Вона відштовхнула його від дверей і намагалася встромити ключа у щілину. Він схопив її за руку і повернув до себе.

• Та, зупинись, ти! – промовив він. – Я хотів, попросити у тебе пробачення. Я і сам не знав, як так вийшло. Вона звабила мене, сама затягнула до себе у кабінет, що я нічого не міг вдіяти.

Іван зробив винну гримасу на обличчі. Як же можна ще збрехати жінці, тільки когось зробити винним, і вона пробачить.

• Іринко! – промовив він . – Подумай про наших дітей, їм ж потрібен тато!

Ірина мовчала. З однієї сторони, їй було шкода дітей, що будуть рости без батька, а з другого – себе, що він так обдурив її.

• Пообіцяй мені, що ти ніколи більше не будеш мені зраджувати! – дивлячись йому у вічі, промовила Ірина.
• Ні, ніколи! – збрехав Іван. – Ти будеш у мене єдиною.

Іван хотів її поцілувати, але засигналила машина, привезли хліб до магазину. Ірина швиденько відчинила двері і посміхнулася шоферові.

• До вечора! – промовив Іван. – Я зайду по тебе, коли буду повертатися.
• Добре. До вечора!