2

Уляна Василівна прокинулася від співу півня. Чоловік голосно хропів під боком, заводячись, немов мотор від трактора. Стукнувши його, він натяк зрозумів і повернувся на інший бік. Жінка поглянула у вікно. На вулиці розвиднювалося, сонце повільно випливало із-за обрію, сповіщаючи господарів, що час прокидатися.

• Час до праці – промовила жінка сама до себе, адже чоловік і далі міцно спав. Вона одяглася і пішла порати худобу. На вулиці було тепло, адже середина літа. Свіже повітря вдарило в ніс. Уляна Василівна взяла відро і пішла до хліва. Відчинивши двері, привіталася зі своєю улюбленицею.
• Привіт, Зірочко! Ну, як спалося?

Корівка поглянула на господиню і вдоволено потерлася головою об руку своєї господині. Подоївши корову, жінка ще раз її погладила і попрямувала порати решту господарства. Зазвичай їй у всьому допомагає чоловік, молоді господарі зранку сплять, так вона і не хотіла їх будити, адже чим будуть займатися вони. Нехай сплять. А сьогодні, вирішила не будити Дмитра, нехай виспиться. Уляна Василівна кохала свого Дмитра. Вони разом багато чого пережили.

Дмитро Свиридович був колишнім полоненим німецького табору. Їхнє село німці спалили, а всю молодь вивезли до таборів. Йому було 16 років, коли він опинився на важкій праці. Працювали вони у лісі. Взимку замерзали від холоду, а влітку – спека обпалювала молоді обличчя. Він думав, що не виживе. Адже умови проживання та й праці були дуже важкими. Більшість із його односельців не вижили, померли через пів року після прибуття, з ними і його брат та батьки, а він – навпаки змужнів і дав слово своєму батькові, який помирав від тяжкої хвороби – вижити. Ця обіцянка, напевне і давала йому сили вистояти і не здаватися.

Коли їх звільнили з полону, повертатися було нікуди. Тому, вирішив оселитися там, в яке місце першим його привезуть. Так і сталося. Машина зупинилася і він опинився у невеличкому селі, з цікавою назвою Яблунівка. Поглянувши навколо, він зрозумів – його село. Взявши свої речі, яких було зовсім мало, молодий, але вже стільки горя набачившись хлопець, попрямував шукати собі житло. Обійшовши кілька будинків, сів на лавочці і опустив голову. Ніхто не хотів приймати до себе колишнього полоненого. Хоч як він не просився, ніхто не наважувався його взяти до себе, адже боялися. Але, Дмитро не звик здаватися, тому вирішив, зайти ще до хати навпроти, якщо ж і там не візьмуть, тоді попрямує до іншого села. Хатинка, до якої попрямував хлопець була старенька, але дуже ошатна. Видно, що гарні господарі живуть у ній. Постукавши у двері, з будинку вийшла молода дівчина, з темно – зеленими очима. Спочатку вона злякалася, і хотіла швидко зачинити двері, але в той момент з-за хати, вийшла старша жінка і гукнула.

• Доброго дня, парубче! Ти, хто такий будеш? – прискіпливо подивилася вона на нього.
• Доброго дня! Мене звуть Дмитро. Ось, хотів попроситися у вас допомоги. Я колишній полонений, моє село спалили німці і мені немає куди повертатися. Тому, хотів попроситися до вас пожити. Я вмію робити все: і біля худоби порати, і орати землю,і дрова рубати. Візьміть мене до себе, будь ласка. Якщо боїтесь, я буду жити он, у клуні . – хлопець показав рукою на сусідній будиночок.

Жінка не знала, як їй правильно вчинити. Чоловіча допомога була дуже потрібна, адже жили вони лише з донькою, чоловіка вбили на війні. Тому, всю чоловічу роботу приходилося робити їй самій, адже її Улянці було ще важко, та й ніколи, адже вся хатня робота була на ній. Вона подумала.

• Але ж платити у мене немає тобі чим! – подивилася вона на нього.
• А мені і не потрібно, головне, щоб годували мене, а там, можливо і щось інше підшукаю.
• Ну, тоді добре. Ходімо до хати, вмиєшся і пообідаємо разом.

Уляна лише спостерігала за ними у шпаринку. Розмову їхню вона чула, тому була задоволена, що тепер їм буде трохи легше, адже бачила, як мама сама змушена була важко працювати на полі, так і скрізь по – господарству.

Зайшовши до хати, Дмитро подивився навколо. Так, бідно живуть ці люди, але в цей час мало хто міг похвалитися гарними умовами життя.

• Ось рушник! – протягнула жінка йому – Уляна зіллє тобі водички на вулиці, а я поки накрию на стіл.

Уляна взяла глечика з водою і вони вийшли на подвір’я. Дмитро поглянув на молоденьку Улянцю і серце завмерло. Темно – зелені очі, маленький кирпатий носик і довге, густе волосся. Красуня! Він стояв і дивився на неї, а вона, жартівниця, посміхнулася і вилила на нього, зненацька весь глечик холодної води.

• Це тобі, за те, що витріщаєшся на мене! – посміхнулася вона. – Більше так не потрібно робити, зрозумів.
• Як захочу! Чому ж на таку красуню не можна дивитися, так ж заборони ніде немає.

Він витер обличчя рушником і глянувши ще раз на Уляну зайшов до будинку. На столі вже стояв і пахнув борщ із пампушками. Господиня запросила до столу і хлопець, вперше за кілька років смакував справжнім, смачним борщем. Він здавався йому настільки смачним, що не міг насититися. Господиня це побачила, тому запропонувала ще долити.

• Не відмовлюся, пані! – і протягнув свою миску.

Уляна лише посміхалася, дивлячись як він їсть. Пообідавши вони приступили до роботи. Господиня одразу помітила, який цей хлопець роботящий.