Глава 4

Коли святкування нарешті закінчується, я видихаю з полегшенням. Навіть втома, здається, зникає, так поспішаю до автомобіля, який має відвезти нас додому. Костянтин, сівши поруч зі мною позаду, відкидається на спинку сидіння й прикриває очі. Вочевидь, його цей день теж виснажив. Крадькома поглядаю на чоловіка, поки випала така можливість. І все ж його сьогоднішній жест дивує, приємно вразив. Зрозуміти б ще, якими були його мотиви. Мені здається, що причина не та, яку він назвав. Ймовірніше, що в нього зі Славчуками певні розбіжності, а це була дрібна, але приємна помста. Та в будь-якому разі, я задоволена. 

І не тямлю себе від радості, коли й справді бачу у дворі маєтку свій байк! Повернув! Костянтин повернув мені річ, яка має для мене особливу цінність. Тато не лише подарував його мені, саме він був першим, хто вчив мене їздити на мотоциклі й розділяв моє захоплення, перш ніж я пішла до автошколи. А тепер подарунок знову повернувся до мене.

— Задоволена?

— Дуже! — вигукую й, пересиливши себе, обіймаю Костянтина.

Чоловік обіймає мене у відповідь, міцно притискає до себе, чую, як гучно втягує повітря. І раптом підхоплює мене на руки. Скрикнувши від несподіванки, рефлекторно сіпаюсь.

— Що ти робиш? — шепочу розгублено, поки він прямує зі мною на руках у бік дому.

— Як що? — хмикає. — Несу свою дружину через поріг.

— Це ж не обов’язково, — буркочу, звернувши увагу, що на нас із цікавістю дивляться охоронці, залишившись біля виходу.

— Обов’язково, Злато, все обов’язково, якщо ми хочемо, щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів, що наш шлюб справжній. Я хоч і довіряю своїм людям, але не настільки, щоб втаємничувати їх у такі речі. Простіше підтримувати потрібну легенду, ніж пильнувати, щоб ніхто ніде випадково зайвого не бовкнув. Згодна?

Мабуть. Тільки я ж не вмію прикидатися. А Костянтин мене лякає. Вдавати, що він мені симпатичний, не кажучи вже про те, що я буцімто в нього закохана, я так і не навчилася.

— На сьогодні я відпустив персонал, ми в будинку самі, — каже чоловік, опустивши мене на підлогу, але відпускати не поспішає, обіймає мене. — Охорона, звісно, пильнуватиме, але в дім, крім крайньої потреби, їм заходити заборонено. Все ж у нас перша шлюбна ніч, — підморгує.

Червонію, тільки не від ніяковості, а від страху, який підкочує до горла. Тільки Костянтин уже йде вглиб будинку, схопивши мене за руку, стиснувши долоню міцно, тягне за собою. Ноги не слухаються. Він же не збирається?..

— Костя… — з переляку вперше скорочую його ім’я, пригальмувавши аж біля дверей його спальні, куди він мене привів. 

— Так? — озирається, на губах грає задоволена усмішка. 

— Але ж в будинку нікого немає, і ти обіцяв… — переводжу погляд на двері його кімнати, в якій жодного разу не була, відколи переїхала до нього. — Можна я піду до своєї кімнати? — пискаю жалібно.

Костянтин хитає головою, усміхається, дивлячись на мене, як на нетямуще дитя.

— Злато, в будинку зараз нікого немає, але як ти гадаєш, вранці прислуга, прибираючи в кімнатах, не помітить, що наречена у шлюбну ніч ночувала окремо від чоловіка? Не почнуть шепотітися й ставити собі запитання, чому так? — пояснює терпляче. — Відтепер це і твоя кімната. Йди, переодягайся, прийми душ і лягай спати, я трохи пізніше прийду, — останнє звучить вже його звичним, наказовим тоном, після чого Костянтин іде в інший бік, залишивши мене біля дверей спальні, розгублену й спантеличену.

Ні-ні, він обіцяв, що не чіпатиме мене. А якщо ми спатимемо в одному ліжку, то це означає, що… Чи ні? Я, певне, збожеволію, перш ніж зрозумію, як мені поводитися поруч із цим чоловіком і що від нього чекати. Адже його доводи логічні. Якщо я спатиму окремо — непомітний персонал, якого в його велетенському домі вистачає, це помітить. Але якщо я спатиму з ним, чи не захоче він ще якісь “докази” справжності нашого шлюбу підкинути?

Так і не впорядкувавши думки, заходжу до спальні Костянтина. Перше, що впадає в очі — величезне ліжко. Таких розмірів, що можна спати спокійно й не хвилюватися, що вночі випадково станеться незапланована “зустріч”. Це вже заспокоює. Ще треба пошукати запасну ковдру, що й роблю насамперед. А відчинивши найближчі дверцята шафи, яка тягнеться через всю стіну, з подивом знаходжу свої речі. Хатні робітниці вже все перенесли, а от запасної ковдри немає. Тобто я й справді тепер маю спати тут, під однією з ним ковдрою, переодягатися в його присутності? А з протилежного боку за дверима величезна ванна кімната. Жодного усамітнення…

Судомно видихнувши, заходжу до ванної кімнати, прихопивши із собою змінний одяг — закриту піжаму, щоб не провокувати в жодному разі, щоб не подумав нічого зайвого. Зачинивши двері, радію, що тут є замок. Позбутися весільної сукні виявляється завданням не з легких, тому витрачаю на це добрих хвилин десять. Забігаю в душ і за кілька хвилин уже нервово витираю тіло від вологи, щоб після цього одягнути чисту білизну й піжаму. А вийти з ванної кімнати страшно. Прислухаюся до звуків у спальні, притулившись вухом до дверей. Здається, тихо. Прочинивши двері, переконуюсь, що Костянтин ще не повернувся, і, швидко прошмигнувши до ліжка, вкриваюся ковдрою. А за кілька секунд, подумавши, відкидаю її й лягаю із самого краю, скрутившись клубочком. 

Як тепер заснути, якщо напруга не відпускає?