Глава 3

Міха чекає від мене якоїсь реакції, точніше явно конкретної реакції, а в мене повний ступор від його нахабства. А ще на якусь мить забувшись, почуваюся винною, наче я й справді зрадниця. Але ж це не так, у нас із Костянтином не справжні стосунки.

От тільки проблема в тому, що інші знати про це не повинні. Тим паче Міха.

— Ти мариш, Міха. То був водій, — вигадую на ходу, а він регоче.

— Водій? Зручно. Ніхто нічого не запідозрить. Тільки головою треба думати, крихітко, а не на очах у всіх тискатися з ним. Але нічого, я навчу тебе конспірації. 

— Іди ти під три чорти, — шиплю. — Тобі мало було байк мій забрати, ти далі лізеш у моє життя? Чого ти до мене причепився?! — підвищую голос, відчуваючи, як обурення й роздратування затоплюють мене.

— Байк — то лише частина боргу, крихітко. Я поговорю з батьками — і тобі з маман спишуть ще частину, якщо будеш хорошою дівчинкою.

— Іди ти…

Не закінчую фразу, на пів слові мене обриває знайомий сталевий голос, який зараз звучить на диво спокійно. Підозріло спокійно:

— Що тут відбувається? 

Костянтин, ставши поруч, злегка обіймає мене однією рукою й зазирає в обличчя, чекаючи відповіді. Ніяковію і мрію швидше втекти, щоб Міха не бовкнув ще в присутності Костянтина що-небудь бридке.

— Нічого, — буркаю. 

— Я Михайло Славчук, ви з моїми батьками знайомі. А зі Златою ми вчимося разом, — Міха тягне руку, але…

Костянтин навіть не повертає голову в його бік, сканує мене своїм пронизливим поглядом. І не йде, хоча я намагаюся ненав’язливо підштовхнути його в бік входу. Міха ж, бачу боковим зором, стоїть і з цікавістю спостерігає за нами.

— Про який байк йдеться, Злато? — запитує Костянтин, зважаючи на все, почувши кінець нашої розмови. На щастя, лише кінець…

Я не встигаю сформулювати думку, як влазить у розмову Міха, тягнучи єхидним тоном:

— Мій байк, який раніше належав Златі. Але її матір віддала його мені. В погашення боргу. До речі, борг ще висить. Було б непогано…

Костянтин, не повертаючи погляду в бік Міхи, різко здіймає руку, жестом закликаючи його до тиші. І дивиться на мене з очікуванням. Як не дивно, Міха затикається. Але мені додати нічого. Лише погодитися.

— Так, мама мусила віддати мій мотоцикл, — неохоче відповідаю.

Костянтин хмикає, мене не відпускає. Дістає телефон і за мить комусь коротко наказує:

— Славчука старшого приведи. Негайно.

Кинувши крадькома погляд на Міху, бачу, як той блідне. Але й лють нікуди не зникає. Боюся, щоб не утнув щось. І не розумію, навіщо Костянтин наказав привести його батька. Від свого тепер уже чоловіка я теж не знаю, чого чекати. Та ще і випив, а його оманливий спокій мені не вселяє довіри геть зовсім.

— Ну я піду, — вдавано безтурботно вимовляє Міха, але встигає лише сіпнутись, як лунає сталевим беззаперечним тоном:

— Стояти.

Міха завмирає, я сама напружуюсь відчутно, розуміючи, що Костянтин злий чомусь. Сподіваюся, не на мене й нічого зайвого він не почув. Хоч чоловік і ледве відчутно погладжує мою спину пальцями, ніби намагаючись заспокоїти, але не виходить розслабитися. Я б воліла пересидіти бурю десь якомога далі. А буря буде, я впевнена, і не хочу опинитися в епіцентрі.

— Що сталося? Синку? Костянтине? — у супроводі двох охоронців з'являється, я так розумію, батько Міхи. Дивиться стривожено й із нерозумінням то на сина, то на Костянтина.

— По-перше, у твого сина є дещо, що належить моїй дружині, — карбує Костянтин. Від його тону мороз іде шкірою, причому, схоже, не лише в мене. — По-друге, щоб я більше не бачив твого сина біля моєї Злати.

— Дуже треба… — пирхає Міха.

Але його відразу ж присікає тато.

— Рота стули, — і продовжує, звертаючись до Костянтина улесливим тоном: — Косте, якщо ти про мотоцикл, то Марина віддала його, щоб частково погасити їхній борг. Що не так? Між іншим, там ще висить чимала сума.

Губи Костянтина вигинаються в кривій посмішці, а в очах спалахує небезпечний блиск. Після чого він карбує холодним тоном:

— Тобі нагадати, яка сума висить переді мною в тебе? Чи нагадати, якщо до тебе досі не дійшло, що відтепер борги Злати і її сім'ї — це мої борги? А твої борги переді мною… — Костянтин, хмикнувши, витримує паузу, тато Міхи блідне ще більше. — Твої борги переді мною суттєво перевищують борги Злати тобі. Проста математика. І проста порада: ти можеш частково погасити свої борги, якщо за пів години її байк, звісно ж, без жодної подряпини, стоятиме у нас, — і поки Міха пропалює батька поглядом, явно не радіючи цій перспективі, Костянтин добиває: — Або я можу переглянути наші домовленості. Підсумки тобі навряд чи сподобаються.

Я не вірю, що чую це насправді. Костя вирішив зробити такий широкий жест? Для мене? Це ж не входить в рамки нашої домовленості. Це… але це просто чудово! А з виразу обличчя Костянтина розумію, що він просто знайшов привід поставити нахаб на місце, за що я йому надзвичайно вдячна.

— Ходімо, люба, — Костянтин, не чекаючи реакції Славчука, підштовхує мене до входу, спершу м'яко торкнувшись губами скроні.

— Дякую, — шепочу, коли відходимо трохи далі. — Але… навіщо? — кидаю на чоловіка погляд мигцем. — Це ж не входить в… обіцяний захист, — запитую, прагнучи почути його мотиви, а не вгадувати.

Він зупиняється на півдорозі до входу. Озирнувшись, повертається до мене.

— Це теж захист, Злато. Всі й кожен мають зрозуміти, чим загрожує спроба нашкодити тобі. Дозволиш дрібну капость — і незчуєшся, як посиплються серйозні підлості й погрози або щось гірше. Такі посягання потрібно присікати в корені. Ну і мені просто захотілося зробити щось приємне для тебе. Я правильно зрозумів, що забрати байк — це був спосіб дошкулити тобі? — я в подиву відкриваю рота, але Костянтин не чекає відповіді, і так усе зрозумів із моєї реакції. І продовжує мене приголомшувати своєю проникливістю: — Я запам’ятав цього хлопця, і пам’ятаю, як він тебе поглядом пожирав. І тоді, і зараз у ньому легко прочитати суміш ненависті й бажання.